д-р Альфред Говикович (1880 – 1939) був знаним радником міського магістрату м.Львова, провідним суспільно-політичним діячем.

6 січня 1880 народження: Сучава

шлюб: ♀ Михайлина Нижанківська (Говикович) [Нижанківські] нар. 25 листопада 1881 пом. 28 лютого 1961

з 1891 до 4 жовтня 1898 освіта: Стрий, гімназія

з 1898 до 1901 освіта: Львів, юридичний факультет Львівського університету

з 1902 до 1903 освіта: Відень, юридичний факультет Віденського університету

14 березня 1907 науковий ступінь: Львів, доктор права

2 грудня 1907 народження дитини: Великі Дідушичі, ♂ Роман Говикович (Howik) [Говиковичі] нар. 2 грудня 1907 пом. 14 липня 1982

після 1908 інше: Львів, член головного виділу "Просвіти"

з 1908 до 1913 заняття: Львів, директор парцеляційного товариства "Земля"

25 грудня 1909 народження дитини: Львів, Австро-Угорщина, ♀ Анна Говикович (Рожанковська)[Говиковичі] нар. 25 грудня 1909 пом. 16 листопада 1949

з 1913 до 1914 заняття: Теребовля, адвокат

з вересня 1914 до жовтня 1914 інше: Краків, ув’язнення

18 вересня 1914 інше: Суха, Живецький повіт, арешт

з 1919 до 1939 заняття: Львів, адвокат

 

Роман -  первісток у подружжя Михайлини й Альфа – прийшов а світ 2 грудня 1907 року. Принаймні так записано у матеріалах «Верховного комнадування (української молодіжної організації) пластунів міста Львова» (ЦДІАЛ, фонд 78 с/379, опис 1) у спарві 135 на с. 124. Там ще стоїть дописка – «Гетьманський СКОБ, 3,4,1 відзнаки. З 1927 року Америка». Метричної книги Дідушиць Великих, де мав би прийти на світ Роман, наразі відшукати не вдалося.

Дитячі роки Романа  пройшли у постійних переїздах: Великі Дідушиці, Львів, Теребовля, Закопане, знову Львів.

У 1920 році родина на постійно осіла у Львові. Помешкання Говиковичів постійно винаймали просторе і гарне в останньому будинку на вулиці Дверницького, 30. У помешкання був телефон, що мав номер 5-64. Камяниця стояла на горбку, південною стіною через  видолинок упиралася в парк «Залізні Води», а на захід,  аж до костьолу Святої Софії  тягнувся буковий ліс і чагарі. Гориста заліснена місцевість – кращого місця для пластунських вправ годі підшукати. Тому цілком природно, що весь актив пластунів збирався у Говиковичів: тобто нароботі (офіс мав на Ринку), мати Михайлина на вправи сина Романа і доньки Ані  дивилася поблажливо. Згодом діти затягнули в пластунську гру батька Альфа і матір  Михайлину. У спарі №146 (там само) членами пластунських організацій значитьяс проф. Петро Франко (с.15), д-р Алфьред Говикович (с.30), проф.. М.Федусевич (с.65), радник Ю.Федусевич (с.65). а в прилозі до документу на стор. 8 зареєстрвоана ще й Говиковичева.

Документи «Верховного командування  пластунів міста Львова» лише фіксують прізвища, рік народження, псевдо,  відзнаки пластунів та їхнє, так би мовити, просування по «службі». Наприклад,  спарва №429 (1924-1925 рр.) під назвою «Лист по обліку членів ІІ полку ім. Марти Борецької в м.Львові» на сторінці 11 реєструє Аню Говиковичівну, сестру Романа, як правницю, яка має псевдо «Венера, належить до ІІ сотні ІІІ чоти, 9 гуртка. Мешкає у Львові, вул. Дверницького, 30.  Прийнята 6.12.1920 року, склала присягу 28.01.1921 року, іспит – 28.06.1921 року». (там само).

На с.75 документа з 1925 року вона числитьяс серед членок гуртка «Ластівки»: «писарка, 5.ІІ.1922 року відзначена, другий іпсит склала 16.ііі. 1924 року, теперішнє псевдо «Роса».

Там же зареєстрована і марія Федусечив – народжена 9.02.1909 р., прийнята в пластуни 24.10.1924 р., за неї поручилися А.Говикович. про Марію більше написано у «Камяній Господині». Додамо тільки, що 1927 року вона склала приречення старшої палстунки (там само, спарва 824, с.3).

До 12 куреня «Ластівки» входили ткож вихідці з Миколаєва над Дністром чи з Миколаївщини Ярослава Проців і Стефанія Шушкевич (Там само, с.30).

У реєстрі членів пластунських організацій (там само, справа №146) на с.4 записано, що у Стрию до ІІ куреня належали Орест Шпіцер (І гурт і Степан Бандера (2 гурт). Роман Говикович і Юрко Старосолський який згодом написав спогади, входили до ІІІ куреня «Лісові чорти»

Захоплення палстунськими спарвами не заважало Романові успішно навчатися у гімназії. До того часу, тобто до 1924 року відноситьяс спогад д-ра Романа Турка («Вісник» ч.9, 1988 р. м.Нью-Йорк): «У вересні 1984 року минуло 60 років з того часу як я, ученик 8 кляси Україснької академічної гімназії у Львові зустрівся та ближче познайомився з Романом Шухевичем і трьома його товаришами: Романом Говиковичем, Богданом Підгайним та Володимиром Прокоповичем. Саме тоді польська шкільна влада наказала дирекції УАГ усунути їх з цієї гімназії, але рівночасно довзолила прийняти їх до 8-ої кляси УАГ (Головної)». Можна лише здогадуватися, чим не догодили керівництву  гімназій Роман Шухевич, Роман Говикович, Богдан Підгайний та Володимир Прокопович.

Цей спогад у якійсь мірі допонює Юрій Цегельський у згадуваній же книзі «Зага роду Цегельський і розповідь про Камінку Струмилову» на с.590: «Тут треба би ще також відмітити, що вкоротці по приїзді Юрія Цегельського до Філадельфії у 1950 році  припала річницф 35-літнього ювілею його матурального іспиту в  Академічній гімназії у Львові, який він зложив у тарвні 1925 р. Всіх тих абітурієнтів, що тоді зложили той натуральний іспит, було разом 25, а між ними також Роман Шухевич, знаний пізніше як генерал УПА Тарас Чупринка. З ним разом той іспит зложив також і Підгайний Богдан, його найближчий друг і співробітник, якому опісля на еміграції в Канаді й Америці декотрі «політичні чинники» пришивали латку так званого «двійкаря»…

Для історії потрібно згадати що в гімназії був такий звичай, що кляса, яка відходила, безпосередньо перед матуарльним іспитом  завжди відбувала свого роду прощальні сходини. На тих сходинах між іншим вибрано комітет, який колись на будуче мав би подбати  про скликання 20 чи 25-літнього натурального зїзду ювілейного.

Тоді отже в 1925 р. вибрано такий комітет у складі трьох членів матурантів. Його головою назначено Романа Говиковича, сина адвоката д-ра Альфреда Говиковича, який мав вуйка  в Америці на прізвище Нижанковський. Той вуйко був одним із перших працівників у Генрі Форда, ще із самих початків, як Форд почав продукцію самоходів та був з Фордом дуже заприязнений. Він отже в тій компанії мав таки дуже впливову позицію. В 1926 році він  свого сестрінка Романа спровадив до Аамерики, послав на високі університетські студії та ще влаштував на працю, де той Роман дійшов до високих позицій…».

Тим вуйком Романа, про якого згадує Цегельський, був мамин брат Олександр Нижанківський, який одружився з Катериною Паюк і разом із нею 1913 року виїхав до Штатів. Саме в цьому році Генрі Форд впровадив на своєму підприємстві у Детройті конвеєрний метод збирання автомобілів, завдяки чому піднялася продуктивність парці у півтора рази і появилася змога значно підвищити зарплату персоналу. Очевидно, Олександр Новаківський мав якесь відношення до провадження цього методу, бо інакше Форд не зробив би його своїм другом.

Генрі Форд залишався керівником компанії до 1930-х років, коли через непорозуміння із профспілками передав спарви своєму синові Едзелу, після смерті якого (1943 рік) знову очолив фірму. З поверненням Генрі Форда на пост глави фірми Роман Говикович почав стрімко підніматися шаблями кар’єри і, і як видно з листів до мами Михайлини, у 1947 році мав би очолити великий завод. Однак Генрі Форд 7 квітня 1947 року  помирає,  попередньо передавши правління компанії своєму внукові Генрі Форду ІІ. Роман із посади заступника директора заводу «скочується» до посади начальника відділу, щоправда великого, бо працювало в ньому 10 інженерів. Тільки його високий професіоналізм і порядність дають йому змогу втриматися на поважній все-таки посаді багато років.

Одружився Роман у Детройті рано. 4 червня 1930 року, коли йому не було ще й 23-х років, Деса, дружина Романа, народжує первістка – доньку Патрицію, або Петсі – так її назвали на американський кшталт. У листах до михайлини її називали також Патрушкою, Петтрицею…

Через чотири роки після народження Патсі Михайлина відвідує сина Романа і його родину. Зберігся закордонний паспорт Михайлини Говикович, у якому зафіксовано, що вона заміжня, дружина адвоката, високого зросту, має темне волосся і чорні очі. Паспорт виданий 18 травня 1933 року і дійсний до 17 березня 1934 року. Польський консул Марлевський у Монреаліі (Канада) продовжив Михайлині термін перебування до 3 жовтня 1924 року. 31 жовтня 1933 року, а віце-консул А.Моц у Пітсбургу – до 3 грудня 1934 року. 31 жовтня 1933 ркоу Михайлина покинула Польщу,і тільки 13 грудня цього року  іміграційна служба США відмітила у паспорті прибуття Михайлини на американську землю, а прикордонний контроль у Гдині зареєстрував 15 жовтня 1934 року  поверненя її до Польщі.

Цей детальний розклад місцезнаходження Михайлини необхідний для того,  аби з’ясувати,  до якого року слід віднест спомини Степана Шаха «Львівяни на феріях день св..Ольги» (Спомин з перед 46 років), де він пише: «Опісля прийшла черга на чолвоіківщоб розповісти про знайомі Ольги, і перша – на проф.. Біленького. А він занепокоївся і сказав, що «на лісничівці» діти самі залишились, найстарша доня має лиш 11 років, а син, 4, - і тому він мусить попрощатися. Панство Біленькі пішли. За ними – о.Мартинович, бо, мовляв, болить його голова і був втомлений, а до того зранку має парвити службу божу.

Д-р Альфред Говикович, взявшись за бороду, почав: «Я ні вчений, ні письменник, ні журналіст, ані – красномовець, і ніяких Ольг – поза нашою соленізанткою – не знаю. Я міг би дещо розповісти про мою нову жінку Михайлину, що то, бідачка, чекає на мене в Яворові. Я мав купити в Турці лік – «евматоль», і зовсім забув про це, аж ось тепер вснув руку в кишеню, а там – пляшечка… Вона, бідна, навіть не знає, куди я завіявся. Та оповідати про власну жінка та хвалити її пере другими, - як сказав Сократ, - небезпечно. Зате я міг багато розповісти про свою благородну тещу».

І почав проголошувати пеан про покійну «їмость» Нижанківську, якою вона була ідеальною тещею для нього.

А що всі ми без винятку були жонаті  з дочками священиків, то змінили темі – і замість Ольги говорили про тещі. І посипалися пеани на адресу тещ, тих благородних їмотсей, що в галицькім суспільно-національнім житті  відіграли безіменно  переважно виховну ролю. Наші жінки слухаои тих похвал і, напевно, жаліли, що їхні мами не могли особисто їх почути від свої зятів… Знову ж я крім похвал для своєї вирозуміло, алем консервативної у опглядах тещі, докинув ще кілька слів і до свого тестя, о. проф.. д-ра Йосифа Застирця, свого професора 1-ій класі Академічної гімназії в 1963 році (мабуть – 1913 році).

По мені мав говорити «стариган, парубок» д-р медицини Щипко; але він виправдався, що не жонатий, бо війна перешкодила, а потім дівчину забрав інший. Ми, очевидно, його потішали, мовляв, підростають молодші…

На останку прийшов н ачергу «сендзя» В.Яценьо; але той мовчить. «Що ж ви на це  Яцусь?» - питає пані роздольська. А він, іронічно підміхаючись, відповів словами Сковороди: «Світ мене ловив, та не впіймав». Та десь через два-три роки таки впіймав. Дався зловити…

Теми вичерпались… Тому професор Роздлольський розпочав свій невичерпний репертуар народних пісень, а допомагала пані Оля та її брат професор Ярослав Танчаківський…».

«Сомин з перед 46 років» надруковано у «Свободі» 1970 року (12 серпня, №143.1). отже, події, описані в них, могли відбутися в 1934 році. Проте літо того року михайлина проводила на американському континенті і аж ніяк не могла чекати на чоловіка Альфа в Яворові. Вона гостила у брата Олександра, відтак і сина Романа. Збереглася світлина,  на якій Михайлина – разом із невісткою, сином Романом і онукою Петсі. То можна твердити, що події,  які описує Шах, мали місце перед 1934 роком, тобто перед поїздкою Михайлини до Америки.

Онука Патсі пам’ятала бабцю Михайлину і в 1939 році  привітала її з уродинами. Жодного листа з передвоєнного часу в родинному архіві не збереглося, а цих кілька рядків, псианих англійською мовою (українською не було кому Петсі навчити), Михайлина залишила на згадку:

Українською мовою лист перекладається так:

«Дорога Бабцю

Ось маленька краточка, щоб показати, що я про тебе не забула. Я зараз в третьому класі в школі і можу вже писати вправно. Я буду тобі писати часто і хочу,  щоб ти і дідо писали мені.

Твоя любляча онука

Патсі».

 

Годі було сподіватися на якісь листи  під час війни. Один із перших листів від сина, який зберігся, Михайлина отримала 10 червня 1946 року:

«УРСР Львів. Ринок ч.5/І, Говикович Михайлина

Детройт, 10.6.1946

Дорога мамо!

Пишу сей лист на похапці, бо Стефаник виїзжає за дві години, а хочу, щоби щось від мене завіз, хоть би небагато, бо листи таки пропадають, що навіть фотографій боюсь посилати. Фотографій навіть добрих немаю під рукою, то пошлю що є.

Навіть нікого вдома нема, щоб лист підписав, а я спішуся, щоб до готелю заїхати нім стефаник відїде. Він каже, що є можливість, що за якийсь рік я буду міг до Вас приїхати на візиту, але недумає, щоби можна би кого спровадити сюди.

Мені тепер дуже добре поводиться – я є заступником директора великої фабрики електричних приладів, і хоч я там тільки один рік був, вже виглядає,Ю що незадовго буду директором, бо дуже добру собі марку ивробив. Заробляю 6 000 доларів щорічно, що є незле навіть на Америку.

Патсі буде кінчати Хіг Скул – себто гімназію цього року і на університет певно піде, а мала до школи щойно другий рік ходить. Вона зовмсі інакший тип: Патсі серйозна, а мала Джакі така – пес через овес.

Хату маю свою власну, велику – девять кімнат: я її купив на заробок, бо стара і певно тепер її продам, бо пару тисяч на ній можу заробити. Лише о помешкання тут трудно, бо під час війни людей намножилося, а нічого не будували.

Поза тим ми всі здорові, а я дуже добре чуюся на моїх 38 років. Маю надію, що Вас дуже незадовго побачу.

Як відносини поправляться то зможу більше написати і фотографій присати, але тепер листи не приходять ьі пропадають.

Я буду до вас писати часто, хоч певне багато листів не дістанете.я від вас дістав два, а написав яких п'ятнадцять.

Цілую Вас щиро.

Роман.

 

Зворотна адреса: США Детрйт Міх 6060 Рівард Ро Говік».

Сподівання Романа, що вілтку 1947 року що він зможе відвідати маму у Львові, не справдилися. Та й Семен Стефаник, який пообіцяв Роману, що той зможе приїхати до Львова, не підозрював, що напруження у відносинах між союзниками, котрим поклали початок промова Й.Сталіна на зборах виборців 9 лютого 1946 року, в якій він вперше після війни закликав о нових жертв заради зміцнення обороноздатності СРСР, не сказавши ні слова про можливості співпраці зі Заходом, хоча ще кілкьа днів тому – 2 лютого 1946 року – у передвиборному зверненні ЦК ВКП(б) співпраця зсоюзниками визначалась як головна складова повоєнног оутсрою.

Захід із відповіддю не забарився, і 5 березгя 146 року Черчіль виголосив промову, в якій упершу вжив термін «залізна завіса», хоча під нею Черчіль розумів радше «холодний мир», а не «холодну війну». Конфронтація наростала і завершилася «доктриною Трумена». 12 березня 1947 року американський президент Трумен виступив у конгресі з промовою, в якій виклав власне бачення концепції стримування і закликав вдаватися не до збройної сили, щоб відвернути загрозу просування комунізму на захід, а до масової фінансової підтримки країн, де інсувала небезпека полівіння.

«Холодна війна» ще не стала справжньою війною, але чітко визначилося глобальне протистояння двох наддержав. Це протистояння призвело до консолідації союзників СРСР і США в межах двох таборів, що протистояли один одному.

Михайлина Говикович з Нижанківських, дружина Альфа, мати Романа Говіка та Анни Рожанківської, померла 28 лютого 1961 року. Похована на Личаківському цвинтарі у львові.

Анна, донька Альфа говиковича і Михайлини Нижанківської, «звінчана з Володимиром Рожанківським в Успенській церкві дня 31.І.1932 року», як повідомляє запис зроблений на полях урналу реєстрації народених парафіян церкви святого Юра у Львові (ЦДІАЛ,фонд 201, опис 4»а», справа 3480, с.97), народила йому чотирьох синів, які продожили рід Рожанківських.

Петро Арсенич пише («Рід Шухевичів», в-во «Нова Зря» 2005р.), що вона отримала шкільну освіту в Закопаному, Перемишля, Львові (1915-1919). Пізнішн вчилася у приватній дівочій гімназії сс.. василіянок у Львові (1919-1927) й отримамала свідоцтво зрілості (до вищих студій). Водночас навчалася гри на фортепіано у Вищому музичноу інституті ім..Лисенка у Львові (1917-1925), де керував і викладав професор Василь барвінський. У 1928-1931 роках студіювала у вищій школі  заграничної торгівлі у Львові, після чого склала дипломний екзамен.

У дівчоі роки була активним членом «Пласту», у який її прийняли 6 грудня 1920 року. Присягу та іспит склала 28 чеврня 1921 року. Перебуваючи у ІІ полку ім. Марти Борецькоїв першій сотні другої чети 9 гуртка «Ластівки», мала псевдо «Венера». 5 лютого 1922 року була відзначена нагородою. Другий іспит у Пласті здала 16 березня 1924 року і отримала псевдо «Роса». Була у полку писаркою. Займала призвоі місця у різних зимових ат літніх спортивних змаганнях, у тому числі й на першості Польщі.

Перед війною організовувала й провадила у львові приватне підприємство «Ароза» з виготовленням продуктів (галереттки, олійки, аромати тощо). Після війни працювала в системі гастрономії Міністерства торгівлі як завідувач та заступник завдувача крамниці (1945-1947, 1949). Померла 16 листопада 1949 року внаслідок крововиливу в мозок  у момент виступу на нараді міській торгових працівників міста Львова….

Роман Говик, син Альфреда Говиковича і михайлини Нижанківської, улюбленець львівської української молоді 1920-х років, найближчий друг Романа Шухевича, перший пластун, який отримав найвищі відзнаки, влаштував своє життя в америці. Від «Пласту» у нього залишилася тільки любов до спорту і здорового способу життя – «літом д оозера, а взимку на нарти».

Друзі з його молодих літ скніли по криївках, умирали у польських і більшовицьких  катівнях, томилися по таборах, гинули, як загтнув його тато Альф, як згинув його друг юності Роман Шухевич. Можливо, й любив ту землю, яку покинув у молодості, але листи з таким текстом до львова не надходили. Зрештою, й не могли надходити. Любив маму. «Дуже прошу – писав у передостанньому лситі, - як хочеш чого, то докладно напиши мені, бо я не маю поняття, що у тебе діється. Хочеш ліки,які ліки? Тут тисячі всяких ліків є. хочеш поживи? В консервах? Убрання: жіноче, мужське»?

Можливо, й брав  якусь участь у громадському житті української діаспори, але хіба про це в листах до Совєтського Союзу  у1950-х роках напишеш? Принаймні, коли у 1950 році гімназійні і палстові друзі розшукали його, то залюбки зголосився організовувати з’їзд. Прийняв американський спосіб життя: спинався по щаблях службової кар’єри, домагався матеріального успіху з праці рук і голови: міняв машини, будував модерн хату… З дальшою родиною не контактував. «Пощо?» - писав. Його двоюрідний брат Ярослав говикович – отой,  що мріяв повернути собі добре імя пластуна – праціюавай деякий час по війні у Детройі простим робітником і знав,  що має високопосадового родича, але ніколи з ним не зустрічавя.пощо? чи шукав зустрічі з двоюрідним братом пізніше – невідомо. Роман підтримував зв’язки в Америці тільки з родиною матері. Про родичів своєї сестри Рожанківських, частина яких теж приула до Америки, чув,  але з ними н спілкуванся, не писав листів до Львова і Володимиру Рожанківському, чоловіку покійної сестри…

Дець у 1950-х роках у Північній Америці  стала відома масонська ложа  Говик, чи радше Говік. Яке відношення мав до цієї масонської ложі Роман, який носив аналогічне прізвище, підписуючись в листах до матері «Р.А.Говік» - не відомо….

Чи пам’ятав і чи задумувався коли-небудь над словами «Пластового обіту», який колись давав:

На лицарську ечсть і за предківську славу

Обіти Вкраїні складаю такі:

Плекатиму силу тіла і духа,

Щоб нарід мій вольним, могутнім зростав,

Щоб в думках журливих невольнича туга

Замовкла, а гордо спів наш лунав….

Цього,мабуть, уже ніколи ніхто не дізнається…

Колись у ХУІІІ столітті а може раніше, легіт заніс сімейство Говіків у наддністрянське містечко Миколаїв. Воно органічно влилось у містечкову спільноту як порядна і працелюбна родина. Її представники були працьовитими кравцями, шевцями, гончарями, неодноразово обиралися до органів міського самоврядування.вони воювали у 1918 році й пізніше за державу, імя якій Україна, і серед них були справжні герої, як Стефа Говикович, донька Стефана Великого;  вони опинялися за океаном, як от Роман Говик, і там завдяки праці свого розуму і рук добивались почесного становища серед спільноти, у яку увійшли….