Леонтій Войтович виріс у Миколаєві над Дністром, на тому ж Підліссі на вулиці Шевченка. Мої батьки походили з двох різни гілок родини Войтовичів – черемиської та добромильської. Першою з нашої родини у місті зявилася у 1889 році, старша сестра бабусі зі сторони батька Ольга Княгиницька-Левицька (16.10.1871 – 17.02.1892), муж якої о. Василь Левицький (1866-1935) був парохом храму святого Миколая у 1889-1895 рр. Вона не змогла пережити ранньої смерті свого первістка Корнилія (1.04.1890 – 16.01.1892). обох поховали в гробівці на Миколаївському цвинтарі, де знайшов свій спочинок і отець Василь, який згодом став митратом і кустосом Перемиської єпархії. На цю могилу, яка після війни була розорена, приїздили до Миколаєва мої дідусь і бабуся, зупиняючьсна плебанії у отця Володимира Федусевича (1885-1962). Дружина о.Володимира Євгенія з Бачинських була родичкою мого дядька Теофіла Балка, одруженою з Анною Томівною Войтович (1899-1993), старшою сестрою моєї матері. Коли у 19=45 р. переселяли українців о Перемишля та його околиць, отець допоміг їм осісти в миколаєві. У тети Анни (Теофіл Балко помер у 1954 р.) ми з мамою та маминою сестрою Павлиною ТОмівною Войтович (1905-1992) тимчасово зупинялися в 1956 р., повернувшись зі Сибірського заслання. Невдовзі приїхали мамині брати Іван Томович Войтович (1900-1967) та Тома Томович Войтович (1916-2005). У Добромилі та Львові не приписували, а у Миколаєві вдалося занйти роботу та прописатися. Всі вони жили в Миколаєві аж до смерті, Івана Томовича, який перебував у німецькому полоні 1939-1945 рр., а потім у таборах та засланні у сусмані і Хабаровському краї (1945-1953), в миколаєві працював поштарем, і старші миколаївчани його ще пам’ятають. Тома Томович, який пораненим потрапив до рук облавників, провів 10 роківу мордовськи таборах (1946-196). У миколаєві одружився з Лесею Мельничин (1924-2003), дочкою Марії Михайлівни Пришляк. Збудував будинок на вул. П.Сагайдачного, де мешкає мій брат Ярослав Томович Войтович. Мама Антоніа Томівна Войтович (17.02.1911-8,06.1997) у Миколаєві парцювала у побуткомбінтаі, школі №2 та вечірній школі.

Мама працювала у того самого Йосифа Шнепфа, які у ті часи не побоявся взяти  на роботу жінку,  котра щойно повернулася з Сибіру. Я його добре пам’ятаю, як і його дружину Сару Наумовну, яка була моєю вчителькою російської мови та літератури. Вона звернула мою увагу на творчість поетів «срібного віку» та інші твори-перлини, які не входили до шкільної програми. А Роза Шнепф,  про яку розповідає автор, часом заміняла мою вчительку історії Галину тимофіївну Плетінь. Згадувана в книзі ольга Григоівна Недядько була моєю вчителькою української мови та літератури. А Михайлина Михайлівна Шаран – моєю першою вчителькою та доброю приятелькою моєї мами. Шкодую,  що не здогадався записати їхні спогади про довоєнну «Просвіту», захорони, дорости й літні садочки для дітей, де молоді українські вчительки, яким польська влада не давала постійної роботи, віддавали свій талант сільським та міщанським дітям.

Перший рік у миколаєві я жив у іншого героя книги столяра Хоміцького, а потім по сусідству в домі вчителя Лукомського. Досі пам’ятаю розповіді Хоміцького про будівництво миколаївських укріплень 1911-1913 рр., в сотернах яких новітні археологи  знаходять солярні знаки дохристиянських храмів, які на піщаних стінах вирізали ровесники Ярослава Гнатіва та мої. Рештки австрійської амуніції ми знаходили ще тоді, не залишивши наступникам нічого.

Добре пам’ятаю історію «як Шнепф помагав Надольському» (з внуком того Надольськог оя сидів за однією партою і підтримую дружні стосунки досі). З часом та ітсоріян абувала нових деталей і подробиць, але автор переав її в тому певринному варіанті, який почув у молодості.

Я виріс на тому стадіоні де сформувалася легендарна  поманда однієї вулиці, знав усіх її гарвців, як і їх попередників зі старшого покоління,  серед яких був мій сусід, знаменитий захисник Василь Лемешівський на прізвисько «Одесса». У 1962 році я вперше в житті був присутній на матчі майстрів класу «Б», де у складі СКА (Львів) виступав наш Ярослав Корецький (Льольо). Не пам’ятаю ні суперника, нір результату матчу. Ми весь час слідкували за хлопцем із нашої вулиці. У цьому ж році я гірко плакав  після програшу миколавїської команди  львівському «Сільмашу» на своєму полі з рахунком 0:2. У наступному році цей «Сільмаш» став «Карпатами».

Я добре пам’ятаю Івана Табачара, з яким дружив ще з часів географічного  шкільного гуртка, котрий провадила згадувана  Галина Тимофіївна Плетінь. Представниця родини Говиковичів Зена була окрасою нашої студентської  компанії. Обличчя Зени, як і її сестер, справді притаманні характерні вірменські риси, що свідчить про достовірність версії Ярослава Николовича.