Марійка Устиянович-Донцова була по матері правнучкою поета Миколи Устияновича. Її дід Сава Устиянович, «син «галицького соловейка» Миколи, був священиком у Головецьку і, їдучи до Львова у консисторію в службових справах, завше зупинявся у своєї двоюрідної сестри – «горбатенької Бурмистрової» (так у місті називали улюблену племінницю Миколи Устияновича Анну Міцкевич). Зберігся запис шлюбу Анни з Міцкевичем, який був миколаївським бургомістром після її батька Івана Устияновича (ЦДІАЛ, ф.201, оп.4 «а», спр. 3840, с.17, копії церкви Святого Миколая за 1849-1882 рр.):

Дата 20.11.1852 року: дім №188/52; наречений: Іоанн Міцкевич, faber cuprarius, син Константина Міцкевича і Марії Красовської, incolarum з Демні, 29 літ вільного стану: наречена: Анна Устиянович, донька Івана Устияновича і Розалії Ляхович, міщан Миколаївських, 16 літ; свідки; Григорй Пришляк і Данило Мандзюх,  жителі Миколаєва. Позволяю вступити в стан малженський доньці моїй Анні з Іоанном Міцкевич і на те підписую: Іоанн Оустиянович, отець молодої.

Анна своїх дітей не мала, чоловік Ясько давним давно помер, тож вона залюбки приймала в гостинну родичів Устияновичів, які, розкидані по цілому світу, час від часу наїжджали в родинне містечко, аби позітхати за тим патріархальним укладом, який уже давно в світі минувся, але тут, у містечку на Дністрі, затримався, та й набартияс наснаги до подальшого життя. У анни багато років проводив канікули, навчаючись у Львівському університеті на теології, наймолодший син Миколи Устияновича Іван. Найстарший син Миколи художник Корнило, малюючи в містечку настінні розписи у церкві Святого Миколая, також жи в у тітки Анни, про що свідчать його листи, писані з миколаєва різним кореспондентам, зокрема Ісидору Глинському (серпень-жовтень 1894 року). На цих листах Корнило подає як зворотну адресу номер будинку Івана Міцкевича і просить Глинського заглянути до Миколаєва. Повертаючись з похорон  брата Теодозія, який помер у Сухумі восени 1898 року, Корнило заїхав до Миколаєва на довше. Вочевидь, мав якусь незакінчену роботу в церкві, бо в листі до того ж таки Ісидора Глинського писав: «Бідний Гриб (йдеться про Миколаївського пароха – Я.Н.). хороша, добра і симпатична його господинечка дістала сухот. Аж жаль дивитися, як з кождним днем скоріш її життя гасне. Не поможе їй ніщо». Зворотна адреса знову ж таки «Іоанн Міцкевич».

Не оминали гостинної хати горбатенької Бурмистрової й нині Устияновичі.

Доньку Олю Сава Устиянович видав за випускника Львівської духовної семінарії Михайла Бачинського, який згодом отримав парафію в Ріпчицях під Дрогобичем.

Про тісні родинні зв’язки Устияновичів з Бачинськими та з родиною Василя Коренця, який довгі роки вчителював у Миколаєві, свідчать і записи в церковних метричних книгах Стрия:

Дата: 12 серпня 1902 року; наречений: Володимир Устиянович, ц. к. урядник на залізниці, син о.Сабина, пароха в Головецьку, і Марії з Черлюнчакевичів, уроджений в Либохорі, 31 рік, греко-католик, вільного стану; наречена Марія Коренець, учителька в нормальній школі, донька Василя, директора нормальної школи в Стрию, і Йосипи з роду Дутка, уроджена в Миколаєві, дім №356: свідки: Корнило Устиянович, артист-маляр, і Михайло бачинський, парох у Ріпчицях. Шлюб дава парох о. Владислав Сельський (ЦДІАЛ, ф. 201, опис 4 «а», справа 7216. С.81).

Дата: 6 серпня 1903/12 січня 1904 року; адреса: зелена, 5; імя: Роман; батьки: о.Олександр Коренець, катехіт місцевої народної школи, син Василя і Йосифи Дутка, і Меланія, дочка Михайла Грогніцького і Емілії Дністрянської; хресні: Володимир Устиянович, офіціал на залізниці, і Гелена, жінка о. Омеляна Дудровича, пароха  в Таврові. Хрестив о. Омелян Дудрович, парох у Таврові (ЦДІАЛ, ф. 201, опис 4 «а», справа 7219, с. 342).

Обоє, Оля і отець Михайло були активістами на українській ниві: отець Михайло з головою поринув у громадські справи, а Оля провадила гостинний двір у східноукраїнському стилі. Тут намагалися розмовляти виключно полтавським діалектом, одягатися у відповідне вбрання тощо.

Отець Михайло помер, не доживши й до полудня віку. У метричній книзі похорон села Ріпчиці (ЦДІАЛ, ф. 201, спр. 7946) на сторінці 151 стоїть запис:

6/8 марта 1912 року, дім №21, Михайло Бачинський, парох в ріпицях, родився 1 листопада 1866 року, вінчаний, вік: 46 літ,  причина смерті: запалення. Запис здійснив отець Лавровський, віцедекан.

Отець Михайло – єдиний у Галичині, а мабуть, і у всій Україні, священик, якому на скромному надгробному пам’ятнику в Ріпчицях викарбувані Шевченкові слова (хоча автор слів н епідписаний):

Смирітеся, молітесь Богу

І згадуйте оден другого,

Свою Україну любіть.

Любіть її! – Во время люте,

В останню тяжкую мінуту

За неї Господа моліть!

Їхня хата у Ріпчинцях (а згодом у Львові – на початку вулиці куркової) завше була повна гостей, серед яких не бракувало емігрантів із Східної України. Микола Голубець доволі детально описав подружжя Бачинських та їхню плебанію у романі «Люде і блазни», назвавши Ріпчиці Річицями, отця Бачинського – Річицьким: «Особливо гамірно було у панстві Річинських протягом шкільних ферій. Хто не мав куди чи за що їхати, цей їхав до річицьких. У них теж був вимріяний захист для емігрантів, для яких в пані Річицької отворялось серце до того, що коли один з них (йдеться про Дмитра Донцова – Я.Н.), осмілений гостинністю пані Олі, попросив руки її дочки, вона погодилася без вагання. Протестував трохи проти цього отець Михайло, що був шляхтичем і волів би впевнитися щодо «кондуїти» свого зятя, але пані Оля, залишаючи о. Михайлови вільну руку в політиці, того роду «домашні справи» полагоджувала сама.

З того часу емігрантського мезальянсу», як називав подружжя своєї старшої дочки о. Михайло, запанувала в домі Річицьких мода на «придніпрянщину». Усі, за виїмком впертого о. Михайла, старалися подабати на придніпрянців, перш за все у вимові, в якій заодно  підчеркувано подвійне «н», замість «л» уживано щось вроді «ль», постійно «цекано» й обагачувано убогий «галичанський жаргон» наглядними москалізмами. Така була мода, і, як кожна мода, була вона всесильною…

О. Михайло перестав бути «єгомосцем», а тав «панотцем», пані оля не була вже «їмостею», але «паніматкою», панни дому стали «попівними» замість «попадянок», сірий галицький борщ з ушками уступив місця «українському борщеви», після якого не привичні Галичане не могли вже їсти дальшого обіду, на втіху Михайликови,  що в парі з помітним мистецьким талантом мав непересічний апетит.

- Пане Михайлику, обід на столі, - говорила ввічливо пані Оля.

- Брешете, паніматко, - говорив Михайлик, йдучи до їдальні.

Пані Оля не ображалась, бо коли так говорив Михайлик, то певне це було «по-придніпрянськи». Вона навіть думала собі, що то не завадило б, якби так Михайлик одружився з її молодшою дочкою…».

Опис плебанії в Ріпчицях Микола Голубець завершує висновком: «Всесильною була мода на придніпрянщину в домі панства Річинських».

До спостережень письменника слід додати те, що наречені чи можливі кандидати до шлюбної обручки доньок пані Олі зовсім не були основною причиною появи моди на надніпрянщину», яку запровадила пані Оля у своєму домі. Цю моду Оля привезла з Києва, куди ще дівчиною їздила разом з батьком Савою Устияновичем в гості до батькового стрийка Василя Устияновича, який тримав на Хрещатику крамницю з церковним приладдям.

То ж не дивно, що своїх двох доньок Оля видала заміж за відомих українських діячів: Марійку – за Дмитра Донцова, а Лесю (Олександру) – за письменника, мистецтвознавця і публіциста Миколу Голубця, отого, що проводив дитинство у дірах Лисої гори в Миколаєві. Зрештою, обидва шлюби виявилися не зовсім щасливими. Леся від Миколи Голубця мала донечку Нану; згодом вони розлучилися, і 11 серпня 1924 року Микола повінчався з Катериною Мищишин у Володимирі на Волині, з якою мав двох синів. Леся також створила другу сімю, вийшовши заміж за посла до польського сейму з Волині Самійла Підгірського.

Згодом, постатечнівши і вирішивши питання з помешканням і роботою у Львові, Микола Голубець  охрестив синів у церкві св. Петра і Павла.

Дата 19 грудня 1924 року./8 січня 1925 року; імя: Богдан-Микола Голубець, батьки: Микола Голубець, журналіст, син Марії Голубець, уроджений у Львові 15.12.1891, і Катерина Мищишин, дочка Василя і Барбари Гесс, уроджені в Яворові 15.06.1902 року, звінчані 11.08.1924 року у Володимирі православній церкві: хресні Теодор Федорців, журналіст, і Людовіка Бойко (ЦДІАЛ, ф. 201, опис «а», справа 3339, копії метричних книг церкви Петра і Павла у Львові за 1930-1937 рр., с.113).

Дата: 4 лютого 1927 року/ 25 квітня 1927 року; ім’я: Зеновій-Василь Голубець: батьки: Микола Голубець, журналіст, син Марії Голубець, уроджений у Львові 15.12.1891, і Катерини Мищишин, дочка Василя і Барбари Гесс, уродженої в Яворові 15.05.1902 року, звінчані 11.08.1924 року у Володимирі в православній церкві: хресні: Гнат Еліяшевський, кревняк, і Варвара Деканська, жінка Казимира професора гімназійного (Там само).

Нана, донечка від шлюбу Миколи Голубця з Лесею, стала для обох рідних батьків ніби зайвою. Марійка з Донцовим дітей не мала, то ж зайнялася облаштуванням долі Нани. «Нана пише, що вона як птиця в клітці сумує і тужить, - повідомляє Марійка Дмитра донцова в листі без дати (цей клаптик паперу розшукала Галя Сварник у колишніх спецфондах ЦДІАЛ), - та так, як сеї пташки не стане, так і її не стане (Леся твердить, що сю поезію вона запам’ятала з якоїсь книжки). Зрештою пише, що їй добре. 11-го я мала в Ковельській «Просвіті» відчит про жіночий рух. Була жива дискусія.

Нани адреса «Niemiecki klasztor katolicki “notre Dame”, Bielsko, ul. Schodova, 4». Розуміється, її прийняти інспектор позволив. Подякуй Роберті за лист, я вже не буду писати, бо скоро приїду».

Поки Марійка була зайнята долею Нани, Дмитро часу не гаяв, «Що ж до твоїх амурів dete, - іронізувала Марійка в цьому ж листі, - то це був вічний дисонанс: фізично підліток – а морально доросла людина з замашками а ла Манька Дудрик (Марія з роду Устияновичів Дудрик – Я.Н.). зрештою мало мала змоги її пізнати, і не цікаво було зрештою.

Де мамина пенсія за вересень? Бо 50 злотих це квартальна а де місячна 15? Бачиш, Дмитре, як то трудно з грошима завести раду? А Ти з підлітком по Ковлю швендявся, аж люди вважають за відповідне мені про се говорити!..

Коли Ти перестанеш сам собі шкодити?»

Отим «підлітком», з котрим Дмитро Донцов «швендявся по Ковелю», виявилася Олена Шовгенів, по мужу Теліга (була молодшою від Дмитра на 23 роки). Роман Донцова з поетесою Оленою Телігою тривав до кінця днів Олени. Доля хотіла, аби Олена Теліга і Нана Голубець стали найближчими подругами. Так само доля розпорядилась, аби обидві помери від рук німецького гестапо майже одночасно – на початку 1942 року: Нана як українська заручниця – в Рівному, Олена як членкиня ОУН – у Києві.

Десятиліттями марійка крізь пальці дивилася на амури Дмитра.  Проте подружжя все-таки розлучилось. Сталось це на еміграції, коли обоє були в статечному віці, і Дмитра «спідниці» вже не цікавили…

А того далекого 1926 року дискусії з будинку «Просвіти» переносилися до світлиці «Бурмитрової». Дівчата з захопленням слухали уступи з книжки Донцова «Націоналізм» (вийшла з джруку того ж 1926 року), які читала Марійка, роздуми автора про самотність і  самодостатність нації, про культ сили і агресивну наступальність, про те, що слід опиратися на героїчні  традиції «доліберальних давньоримських та арійських епох», про взірцевих героїв Донцова – князя Святослава, пророка Магомета, іспанських конкістадорів, диктатора Муссоліні (свої ідеї Муссоліні оформив на три роки пізніше Донцова) і навіть Леніна.

Книжку Дмиттра Донцова «Націоналізм» читали не тільки в Миколаєві. «Памятаю, як виступали в нас проф.. д-р Володимир Старосольський, Дмитро Паліїв, Володимир Целевич, пані марія Донцова та її сестра, дружина посла Самійла Підгірського з Волині, - пише Зиновій Книш у спогадах «Далекий приціл» (розділ «Початки націоналістичної організації серед молоді»). – Памятаю, кілька разів говорив д-р Палійчук, що недавно вернувся з Праги і поступив на працю в кооперації. Він був прихильником гетьманської ідеології і популяризував  серед студентів ідеї В’ячеслава Липинського з його «Листів до братів-хліборобів». А понад усім тим  щораз могутніше рисувалась  тінь Дмитра Донцова. Ні разу я його не бачив в Академічному Домі ніколи не виступав він перед чисто студентською авдиторією у Львові. Зате всі читали «Літературно-науковий Вістник», що його він редагував, захоплювалися його гострим пером і з запертим віддихом слухали його публічних доповідей чи пак відчитів. Читав він їх не занадто часто, два-три рази на рік, звичайно в залі «Української Бесіди» в «Народному домі». Якраз тоід вийшла з друку головна його праця «Націоналізм». Всі її читали й хотіли вважати неначе новою євангелією, може, не так з уваги не її зміст – бо не всі тоді його добре розуміли і мушу признатися, що і я до них належав, - але головно тому, що написав її Донцов і в першій її частині громив «лібералів», «соціалістів» та «демократів», бив наліво й направо, як крокодиль хвостом».

Диденко познайомився з Донцовим, заходив до нього на розмови додому і радився з ним у всяких питаннях ідеологічних та політичних. Це він привів одного дня на наші сходини обидві сестри – Донцову й підгірську.

Хоч Донцов ніколи не дискутував зі своїми опонентами на студентському форумі, та переміг їх усіх і дух його неподільно заволодів у «Групі Україснької Націоналістичної Молоді». І тоді поволі почалася диференціація в «Групі». Найперші відійшли гетьманівці. Малувато їх було, зате вони міцно трималися свого гурту, орієнтувалися на вироблену ідеологію Липинського, що ненавидів Донцова і зневажав його особисто в своїх статтях, м.і. у відомсій передмові до «Листів до братів-хліборобів». за ними щораз менше ентузіазму до «Групи» почали виявляти студенти-католикию тільки одиниці з них лишилися, що потрапили якось погодити в своєму сумлінні католицизм з націоналізмом. Лишилися тільки ті, що вже починали розбиратися в націоналізмі, і нездецидована ще та невироблена студентська маса, що з одного боку інстинктивно схилялася до гострих кличів Донцова, а з другого ще одною ногою стояла в традиції старої націонал-демократчиної партії, що зіграла колись визначну ролю в національно-політичному розвиткові галицької землі».

Жіноцтво містечка з піднесенням слухало Марійчині міркування в царині світових ідеологій, відтак з ентузіазмом хапалося не стільки за політку, в якій, як і Зиновій Книш, нічого не розуміло (зрештою, для цього є чоловіки), скільки за те, до чого вважало себе створеним: за вишиття, кравецтво, оздоблення будинку «Просвіти», підміської і передміської церков, розведення квітів у розсадниках перед хатою тощо.

Польські та жидівські дівчата заздрили українкам, які вели повнокровне, насичене подіями  товаристське і громадське життя. Особливо їм припадало до вподоби те, що до «Союзу Українок»належали дівчата та жінки з різною освітою (як початковою, так і вищою) та з різних соціальних верств – ремісничих, селянських чи  з інтелігенції. Ніхто межи членкинями не робив різниці. І найістотніше те, що «Союз Українок» став ніби дівочим інститутом, кий готував дівчат до повнокровного життя, не заповнюючи діяльність надміру релігією, як це робили польки, і не зводячи всю роботу до відчитів про минуле свого народу, як це робили жиди. Тож і нічого дивного, що жирівка Рузя Шнепф серцем горнулась до українських ровесниць.

У Центральному державному історичному архіві Львова зберігається написана Євгенією Петрівською «Хроніка Товариства», яка засвідчує активну діяльність миколаївського українського жіноцтва в часи міжвоєнної Польщі. У цій «Хроніці» згадується також візит Марійки Донцової до Миколаєва:

 

 

Я. Гнатів-Николович "Біля Паплі". - Львів: Апріорі, 211. - 388 с.

«Матеріали статті дозволяється використати відповідно до ліцензії Creative Commons Attribution/Share-Alike»