Перша згадка про «монастир на Чернечій горі» має ту саму дату, що й школа - 1641 р. «В етом году уже упоминається о женском монастирі в містечку Миколаєві, і также о женском монастирі  при львовском Ставропігіальном брацтві, якого був обособенним благодітелем сего братства Гавриїл Лангиш. По запискам Львовского Ставропігіального архіва», - пише А.Петрушевич. відтак уточнює: !1641 год. Ісая Лавришевич сдєлал грошовий запис на женский монастир чина святого Василія  в Миколаєві близь Дністра».

В тематизмі Василіанського ордену на сторінці 208 є звістка про те, що миколаївський міщанин Андрій Залечай в 1654 році записав свій грунт на користь місцевого монастиря.

Наприкінці ХУІІ століття між жильцями монастиря і миколаївськими міщанами зайшли суперечки, які закінчилися для черниць досить сумно, про що свідчить документ, поданий Миколою Криловським разом із шляхтичами Іваном Коберським та іваном Сваричевським до акту Львівських гродських книг 31 липня 1688 р.:

«Я за дорученн ясновельможного Й. М. пана отця єпископа Львівського і велебного отця Йосафата Лехновича ігумена при церкві святого Онуфрія, розташований на Краківськім передмістю того ж міста, тут же велебних пань законних чину Святого Василія монастиря Миколаївського з урядовою реквізицією до монастиря того ж Миколавїського в середу по святі Святої Анни з упомянутою шляхтою сходив, де будучи, бачив велебних пань деяких на ліжках від побиття лежачих, на котрих тілах, а наперед на тілі велебної пані ігумені монастиря того голову спухлу, дуже зсинілу, потім на рамені правої руки синці і таку руку цілу дуже збито, стовчено, що ані пальцями владнати не може. Потім на тілі велебної Февронії боки з обидвохсторін збито, сині, зайшлі кровю; на тілі велебної Митроди пальці парвої руки дуже потовчені, що аж пазногті позлазили і кров з тої ж руки плила. Вона ж оповідала, що від того побиття у всім тілі  чує великий біль. Наостанок, на тілі велебної Ангелі боки з обох сторін збиті, зсинілі кровю».

Той ґвалт на черницях вчинили брати Гриць, Матвій та іван Мандзюки за намовою їхнього тестя Павла Плюндри. Причина була тривіальною – земля. З одного боку черниці мали грунти, подаровані їм миколаївськими міщанами, в тім числі Лавришевичами за Залечаєм. На ті землі монастир мав привілеї, підтверджений львівським єпископом Йосифом Шумлянським (парвдободібно в липня 1681 р.), в якому йшлося також про звільнення від податків на основі церковного права. З другого боку – міська рада чомусь частину тих грунтів передала Мандзюкам.

Чим закінчилася ця історія – невідомо, але через певний час монастир був знесений і його «грунти і сад дісталися були місту, а відтак їх відступлено тутешній церкві», - писав о. Шадурськийу візитації 1764 р., а перед ним у 1740 р. інспектор Пясецький занотував, що церква святого Миколая «має при собі кавалок поля на 4 львівських півмірки. Той кусник поля був колись власністю Миколавїскьимх Василіанок з садом різного дерева, а потім місцевим магістратом звільнений від усяких податків».

Отже можна зафіксувати, що цей цікавий монастир був заснований перед 1641 роком, а ліквідований після 1688 р., але перед 1740. Твердження авторів «Географічного словника королівства Польського» про те, що монастир василіаном в Миколаєві був знесений за австрійських часів, тобто після 1780 р., є цілковито безпідставним.

Також не витримує критики твердження Уляни Кравченко про те, що миколаївські міщани «на горі над цвинтарем побудували в 1641 році ще й монастир Василіанок і церкву. Нині по ній нема сліду, тільки старий Кивот переховується, як пам’ятка в церкві Святого Миколая. При монастирі були школа, шпиталь і захист для старців».

По-перше, цвинтаря в ХУІІ-ХУІІІ ст. тут ще не було, а був «сад різного дерева», - як пишуть візитатори Пясецький і Шадурський. Цвинтарі – за свідченням візитації Пясецького і Шадурського – були при всіх чотирьох церквах, а окремий, винесений за місто, появився тільки після кількох жорстоких указів австрійської влади про заборону захоронень у населених пунктах. На виконання цих приписів у 1780 роках міська рада виявила поряд із Ремісничими городами місце на новий спільний цвинтар для «ritus latini et ritus greci», тобто для латинників і греко-католиків, про що свідчать записи в Йосифінській метриці. Ще майже півстоліття померлих ховали коло церков і тільки з 1830-х рр.. ця практика припинилась.

По-друге. Кивот, що переховувався при Уляні Кравченко в Святомиколаївській церкві, був копією того старенького храму святого Миколая, яким так захоплювався німецький мандрівник Коль і в якому майбутню поетесу хрестили. Ще в ранньому дитинстві Уляни церквоцю розвалили і майже два десятки років зводили нові справді величаву будівлю.

Монастир у Миколаєві виник у добу, коли їх число безнастанно зростало. У Дроговизському старостві другий такий монастр був на Устю (візитація Шадурського). Часто траплялися такі монастирці, де жило по 3-4 омнахи. То ж київський собор 1640 р. вирішив, що самостійний монастир може існувати тільки тоді, як в ньому живе щонайменше 8 ченців.

 

«Матеріали статті дозволяється використати відповідно до ліцензії Creative Commons Attribution/Share-Alike»