Микола Тарло (бл.1522-1571) і, особливо, його дружина Ядвіга Стадницька зі Жмігроду (бл.1540-1618) були добрими католиками. Добившись королівського привілею на заснування міста Миколаєва (20.02.1570), вони першим ділом поставили дерев’яну каплицю на місті майбутнього костелу, який як і місто в честь засновника мав бути костелом св. Миколая.

         Микола Тарло, молодший син львівського судді, розпочав свою кар’єру при королівському дворі бл. 1542 р., відразу ставши близьким товаришем спадкоємця трону Сигізмунда Августа. Принц Сигізмунд Август був майже ровесником Миколи (він народився 1.08.1520 р.). 5.05.1543 р. спадкоємця престолу одружили з Єлизаветою фон Габсбург (.07.1526 – 15.06.1545). В усьому правильна і розважлива, холодна і гордовита Єлизавета дуже швидко набридла палкому та гарячому Сигізмунду Августу. Він разом з Миколою Тарлом радо кидав двір і їздив у Литву на полювання в її густих та нескінченних лісах. Литовська знать завжди зберігала певний сепаратизм, пам’ятаючи, що Гедиміновичі походять від князів литовських. Молодий королевич знаходив тут повну підтримку. Але найбільше його запалювали зустрічі з красунею Барбарою Радзивіл. Барбара народилася 6.12.1523 р. Її брати очолювали литовську опозиційну знать. Дуже рано її видали за новогрудського воєводу С.Гаштольда, одного з найбільших литовських магнатів. Микола Тарло був одним з небагатьох втаємничених в інтимні зустрічі королевича. Часто він виконував роль охоронця. Смерть воєводи і смерть королівни звільнили закоханих від подружніх обов’язків. Старий король Зигмунд змушений був уступити литовській знаті і дати згоду на коронацію сина як великого князя литовського (в склад Литви тоді входила більша частина України). А Сигизмунд Август шокує двір, оголосивши про своє одруження з Барбарою. Королева Бона Сфорца в шоці, двір не хоче чути про “литовську гультяйку”. Вмираючий Зигмунд байдужий до пліток навколо Барбари і нашіптування дружини. Він не заваджає синові (королю Зигмунду Старому йшов 81 рік, він майже не вставав з ліжка). 6.08.1547 р. відбулося весілля великого князя литовського Сигізмунда Августа з Барбарою Радзивіл. Зигмунд Старий помер 1.04.1548 р. і польський трон зайняв Сигізмунд Август. Відразу ж Микола Тарло отримав чин королівського секретаря та підчашого королеви. В його функції входила відповідальність за безпеку королеви, безпосередній контроль за її напоями. Це була нелегка функція. Королева Бона люто ненавиділа невістку. За роки хвороби мужа вона звикла не тільки бути першою дамою королівства, але й тримати в руках нитки правління. Тепер молодий король зовсім не слухав матері, яка ще більше зненавиділа “литовську сучку”. Королеву оточували італійські алхіміки, які добре зналися на отрутах. Раптова хвороба звалила з ніг Барбару і вона померла після довгих мук 8.05.1551 р. на руках у короля, який мало не зійшов з розуму з розпуки. Смерть Барбари означала кінець кар’єри Миколи Тарла. Він не виконав своєї основної функції, не вберіг королеви. У відчаї Микола покинув двір. Король пожалів свого товариша найщасливішої пори. У 1553 р. Микола Тарло отримав уряд сандомирського хорунжого і Дроговизьке староство. Обидва уряди давали нормальні доходи для життя шляхтича середньої руки.

Микола жив у старостинському замку на Стружній горі і зрідка приїздив до родинного Свіржа на Добромильщині, де зустрів Ядвігу зі Жмігроду з магнатської родини Стадніцьких. Шлюб відбувся у 1557 р. Ядвіга не була красунею, але була настирливою і владною жінкою. Невисокого зросту, худа, з сірувато-зеленими очима, вона методично добивалася матеріального зросту добробуту родини і піднесення її становища в суспільстві. Вона штовхнула мужа на конфлікт з міщанами Великої Горожани, який завершився підписанням двох королівських привілеїв: 20.02.1570 р. на заснування міста Миколаєва та 4.03.1570 р. на позбавлення Великої Горожани магдебурзького права (останнє було надзвичайно рідким явищем в Речі Посполитій). Але здоров’я Миколи Тарло не витримало стресів, викликаних активністю дружини. Він помер влітку 1571 р., не дотягнувши навіть до 50 років. Невідомо чи Микола Тарло встиг побачити каплицю біля своєї нової резиденції (двір Тарлів знаходився на місці пізнішого кінотеатру “Зірка”.

Єдина дочка Тарлів – Ядвіга була видана за Юрія Мнішка, сина краківського бургграфа Миколи Мнішка з Великих Кунчиць, ще одного вірного соратника короля Сигізмунда Августа. Юрій (Єжи) гідно успадкував дух предків хрестоносців, шукачів пригод та авантюристів. Він швидко просувався вгору щабелями кар’єри, отримуючи нові уряди: коронний крайчий, каштелян радомський, доглядач всіх руських солеварень, воєвода сандомирський, староста львівський, самбірський, сокальський, сяноцький і рогатинський. Двір Єжи Мнішка в Самборі суперничав з дворами перших магнатів королівства. Зберігся портрет Ядвіги Тарлівни-Мнішек. Невисокого зросту, розбещена і розніжена багачка, худенька, з тонкими устами і недобрим поглядом сіро-зелених проникливих очей.

8.10.1571 р. Ядвіга Тарлова уступила зятеві та дочці оренду на цілий ряд королівських маєтностей недавно заснований Миколаїв, Дроговиж, Устя, Розвадів, Надріччя, Дубно, Стільсько, Ілів і Верин  у Дроговизькому старостві та Велику і Малу Горожани і Ричків у Львівському старостві. Розпочалася боротьба міщан Миколаєва з новим патроном, який вважав себе власником міста. Ядвіга Тарлова квапила зятя та дочку з будовою костелу. Тим більше, що схизмати-українці вибудували аж чотири свої церкви (св. Миколая на Перемишльському передмісті, св.Спаса на Заваллю, св.Михайла на Підліссю і св.Юрія на Загуменню). Але Мнішкові завжди не вистачало коштів. Він був ненаситним. Незважаючи на наполегливість теща не змогла переломити зятя. Її спроби змусити самих міщан зайнятися будівництвом костелу результатів не дали (у 1591 р. король Сигізмунд ІІІ Ваза заборонив дідичці кривдити міщан, нагадавши, що Миколаїв не є приватновласницьким містом, бо заснований на королівських грунтах). В межах міських валів у 1578 р. було всього 37 дворів, включаючи двір дідички. Влітку 1593 р. місто пошкодила велика пожежа, у зв’язку з чим привілеєм від 4.06.1593 р. міщан знову звільнили на два роки від сплати податків. А передміщани-українці прикрашали свої церкви. Таке становище врешті занепокоїло консисторію. У 1600 р. до Миколаєва прибув з візитацією сам львівський архієпископ Ян Соліковський. Тарловій і Мнішкам довелося вислухати немало гірких докорів. Вони твердо пообіцяли звести мурований костел і вмовили архієпископського секретаря записати у протоколі про костел як недобудований.

Але Єжи Мнішек так і не приступив до цього будівництва. Разом з дружиною він втягнувся в московську авантюру, пообіцявши руку дочки Марини московському самозванцеві Лжедмитрію. В Миколаєві, як і в інших місцевостях, належних Мнішкам збиралася армія, яка мала допомогти самозванцеві опанувати царський трон. Майбутній зять обіцяв передати тестеві Новгородське і Псковське князівства. Мнішек зібрав всі кошти, заложив маєтки і найняв 2,5 тис. чол., в т. ч. 580 гусарів, 1420 козаків, переважно запорожців та бл.500 піхотинців. Цю ораву треба було кормити і поїти своїм коштом. Полк Адама Жулицького стаціонував у Дроговизькому старостві. Де тут було знайти кошти на будівництво?

У 1595 р., надаючи Миколаєву новій привілей (підтверджений королем у 1596 р.), Юрій Мнішек зазначив права плебана: мучне з кожної частки жита на рік кожний півмірки, вівса – дві, львівської міри, на свято св.Мартина по 1 грошу столового від господарства, комірники – по півгроша перед Великоднем…Не були то статки великі, але не було і з кого здирати. Щоб задобрити міщан Ю.Мнішек добився для них багато: права курити горілку, тримати бровари і солодовні, дві річні ярмарки, 35 ланів землі і вільні пасовиська, привілеї цехам, дозволу обирати райцями та лавниками як католиків так і людей грецької релігії, а також заборони жити і тримати нерухомість в місті та передмістях євреям. Єдина єврейка, яка тримала корчму, мусила жити аж “за рогачкою” на Приймі. І любителі випити мусили аж туди ходити, бо іншої корчми в місті не було…

Московська авантюра завершилася поразкою. Лжедмитрія вбили невдовзі після весілля з Мариною. Сама Марина стала заложницею в руках авантюристів, приведених батьком. Вони прагнули продовжувати боротьбу, знайшовши другого самозванця. “Цариця” Марина була їм потрібна, вона мусила визнати і другого самозванця своїм мужем, народила від нього дитину, потім жила з козацьким отаманом дрібним тернопільським шляхтичем Іваном Заруцьким, з ним тікала до астраханських козаків, була видана і померла в московський тюрмі бл. 1614 р. “от тоски”, а сина її повісили. Московити жартувати не любили…

Довідавшись про провал авантюри, Ядвіга Тарлова підняла на ноги всю родину. Це через те, що в Миколаєві досі не збудований костел така напасть на родину. На цей раз не противився і зять. 17.05.1607 р. було освячено початок будівництва костелу і офіційно закладено миколаївську парохію на підставі привілею короля Зигмунта ІІІ Вази. Костел св.Миколая отримав права фарного, а до парафії мали належати Дроговиже, Черкаси, Демня, Глухівець, Гонятичі, Гута Щирецька, Кагуїв, Луб’яна, Надітичі, Ілів, Переламанець, Стільсько, Розвадів, Сайків, Тростянець, Устя, Вербіж, Воля Мала і Воля Велика. Католиків у місцевостях майже не було, але плату плібану мали вносити (правда, вона була скоріше символічною). Для забезпечення плібанії її надали грунти по обидва боки Глибокого потоку (на території теперішнього ліцею та стадіону). Ці грунти були юридикою, не підлягали юрисдикції міста, за них не платилися податки і плібан мав право садити тут своїх підданих.

Весною 1607 р., копаючи котлован під фундамент костела (свідчення, що у 1600 р. ніякого кам’яного храму ще не було, навіть фундаменту), знайшли сліди якихось будов, залізну сокиру і “руські гроші”. “Руськими грошима” називали срібні монети, карбовані для “королівства Русі” від імені короля Казимира ІІІ у 1353-1370 рр., галицького князя і “вічного дідича” Володислава Опольського у 1370-1378, 1386  рр., короля Угорщини, Хорватії, Галичини і Володимирії Людовика Анжуйського  у 1379-1382 рр. та короля Владислава Ягайла  (до 1432 р., коли Галичина престала розглядатися як окреме королівство, злучене династичною унією, і була перетворена у Руське воєводство королівства Польського). Отже, можемо стверджувати, що поблизу Глибокого потоку на місці теперішнього костелу існували будівлі ХIV ст. Позаяк у залишках цих будівель були знайдені монети, то можна припускати, що тут було не село, а принаймі боярський двір або, навіть, незнане з інших джерел містечко.               

         Ядвіга Тарлова померла у 1618 р. Вона вважалася патронесою храму і була похована в його крипті, коли костел ще не добудували (нині крипта повністю замурована).. За упокій її душі плібани щотижня відправляли месси аж до 1944 р.

         Ядвіга Тарлова була душею і промотором будівництва костелу у 1607-1618 рр. Проект будівництва був розроблений видатним львівським скульптором і зодчим Себастьяном Чешеком (+ після 1612 р.). Учень Джованні Марія Моска на прізвисько Падовано, чия майстерня у Кракові у 1530-1574 рр. була джерелом поширення ренесансу в польських, литовськихз, українських та білоруських землях, С.Чешек переїхав до Львова, вступив в цех зодчих, каменярів і ляпіцид (скульпторів), членом правління якого був з 1582 до 1612 р. Наявність багатих покладів вапняку, алебастру та інших матеріалів привабило його до Миколаєва, де невдовзі після 1582 р. він відкрив свою майстерню, став громадянином міста і міським райцею. З Себастьяна Чешека починається ренесансна скульптура в українських землях. У своїй майстерні в Миколаєві він виконував замовлення для Львова, Дрогобича, Замостя, Дубецька. З його скульптур найбільш відомі – надгробок Катеринм Рамултової в костелі в Дрогобичі (1573), надгробок Миколи Гербурта з домініканського костелу у Львові (1584), статуя “Увірування Томи”, яка нині стоїть у Латинському соборі у Львові, а була зроблена для каплиці Томи Піравського (1610), статуя апостола Павла з каплиці Камп’янів в Латинському соборі у Львові. Його вважають автором надгробків князя І.І.Острозького в Успенському соборі Києво-Печерської лаври (разом з собором був висаджений в повітря большевиками у 1941 р.), Яна Гербурта  (1577) та Катерини Дрогойовської у Фельштині.

         Миколаївська майстерня С.Чешека була справжнім підприємством на якому працювало багато підмайстрів та учнів. У своїй скарзі з 1591 р. скульптор жалівся, що із Замостя до Миколаєва прислали всього 36 возів, на якимх не могли розміститися всі скульптурні деталі замовлення. Весь декор Ринкової площа з Ратушею у Замості виконаний у майстерні С.Чешека в Миколаєві. Тут було вирізьблено і фонтан за рисунками Санті Гуччі.

         Проект костелу в Миколаєві схожий на проект костелу св.Флоріана у Шаргороді, виконаний зодчими кола канцлера Я.Замойського, на замовлення якого працював і С.Чешек. Наапевно по смерті С.Чешека Мнішки домоглися спрощення проекту. Бокові нефи залишилися недобудованими, а ніші на фронтоні, які мали бути заповнені скульптурами, зробили декоративними.

Після бурхливих подій 1617-1618 рр. міщани Миколаєва добилися підтвердження статусу вільного королівського міста. Мнішки не зуміли утримати контроль над містом. Але у 1620 р. під час Хотинської війни татари пограбували місто і зруйнували будову храму (оскільки храм ще не був посвячений, то очевидно залишався недобудованим). Плебан о. Варфоломій Буртюс був забраний в ясир і подальша доля його невідома. 

Далі добудовою храму зайнялися дроговизькі старости Ян та Микола Остророги. Познанський воєвода Ян Остророг  займав цей уряд у 1618-1622 рр. В своїй резиденції у сусідньому Комарні він займався агрономічними науками, розводив ліси, створював каскади ставків, осушував болота, ставив звіринці, де звірята утримувалися в вольєрах, писав агрономічні трактати і дивував всю польську магнатерію. Його син Микола тримав дроговизьке староство у 1622-1651 рр. Це був кабінетний ерудит, естет, історик. При цьому Микола Остророг був одним з небагатьох магнатів, який застерігав проти відвертого натиску на українське населення і різкого загострення релігійних протиріч. За іронією долі Миколу Остророга поставили одним з трьох регіментарів польського війська, яке потерпіло нищівну поразку від козаків під Пилявцями у 1648 р. Гетьман Богдан Хмельницький тоді зневажливо назвав трьох польських командуючих “латиною” (М.Отророг) “периною” (князь Д.Заславський) і “дитиною” (гетьманич О.Конецпольський).

Яка була роль Остророгів в добудові храму достеменно невідомо. У 1623 р. миколаївчани домоглися чергового глейту (грамоти безпеки) проти втручання старости в їх справи. В самому костелі при його розписі були намальовані гербові щити його фундаторів. Там були щити Тарлів, Мнішків, Стадницьких і Тарнавських. Щита Остророгів не було. Отже вже Ядвіга Тарлівна-Мнішек по смерті матері залучила всю родину до добудови костелу в Миколаєві. Вклад Остророгів не буз значним, хоча їх достатки були на порядок вищими за майно Тарлів, Мнішків та Стадницьких.

Нарешті у 1636 р. львівський єпископ-коад’ютор Захарій Новошицький освятив миколаївський костел св. Миколая.  Найбільшою святинею храму був образ Матері Божої, що було визнано у 1661 р. архієпископською комісією.

У 1721 р. храм мав головний і чотири бічні вівтарі: Матері Божої, Христа Розп’ятого, св.Анни і св.Антонія. У 1815 р. було встановлено новий головний вівтар з образами Матері Божої та св.Миколая. Залишилися два бічні вівтари Пресвятої Трійці та св.Антонія. Тоді ж храм отримав орган. Також невідомо чи це був перший орган у храмі чи просто замінений або відновлений старий орган.

Перший великий ремонт храму здійснив парох о.Антоній Деховський у 1741 р. Наступний ремонт, фактично реставрацію храму (в т. ч. і його розписів), здійснив своїм коштом пробощ о.Антоній Зелінський у 1835 – бл.1854 рр. Це була розумна і діяльна людина. Він боровся за право костелу на відповідні плати з різних частин парохії. Ним була посаджена липова алея навколо костелу. Склав о.Антоній Зелінський і хроніку міста та парохії, користуючися міським та костельним архівами. Цією хронікою користувався і о.Володимир Федусевич. Хроніка була в останнього пароха  о. Казимира Непокуя, який у 1944 р. вивіз її до Польщі. Напевно вона ще десь зберігається у Польщі. Саме ця хроніка могла би пролити немало світла на історію самої святині та історію міста і його громади.

У кінці ХІХ ст. були збудовані філіальні каплиці в Глухівці (збереглася донині) та Гонятичах. Скарбки на початку ХХ ст. збудували в Демні у псевдоготичному стилі чудовий костел з тесаного каменю і у 1935 р. добилися відділення парафії Демня від парафії Миколаїв. Миколаївська парафія належала до Стрийського деканату. Католиків у місті завжди було небагато, а по селах взагалі одиниці. У 1857 р. у місті було 1968 чол., з них греко-католиків – 1516 чол., католиків – 425 (409 поляків і 16 німців). У 1869 р. з 2380 жителів католиків було 470. В кінці ХІХ ст. з селами парохія налічувала бл. двох тисяч віруючих, після відділення Демні число парафіян сягало до тисячі.

Костел св.Миколая був закритий на початку 1950-х рр., перетворений у спортивний зал, при цьому були знищені орган та фрескові розписи. У 1989 р. храм пережив ще один капітальний ремонт – перебудову під палац урочистих подій. У 1990 р. його повернули католицькій громаді. Історія храму таїть немало цікавих подій і загадок. Впевнений, що уціліли хроніка о.Антонія Зелінського та фраменти його історії у різноманітних документах. Потрібно їх тільки відшукати.

 

«Матеріали статті дозволяється використати відповідно до ліцензії Creative Commons Attribution/Share-Alike»