Церква св. Миколая Міррлікійського в місті Миколаєві.

 

Місто Миколаїв на Дністрі було засноване на підставі локаційного привілею короля Сигізмунда Августа від 20 лютого 1570 р., наданого сандомирському хорунжому і дроговизькому старості Миколі Тарло. За цим же привілеєм місто отримало магдебурзьке право, тобто право міського самоврядування, яке звільнювало його від юрисдикції королівських чиновників будь-якого рангу. У 1576 р. король Стефан Баторій підтвердив і розширив міський привілей. На 1578 р. у Миколаєві вже було 37 міщанських дворів.                                                             

На 1616 р. у місті існували вже чотири українські церкви, священики яких, разом з 216 іншими громадянами міста, склали присягу боронити міські права та вольності. Поза сумнівами, першою парохією в місті була парохія церкви св. Миколая архієпископа Міррлікійського. Хто ж, як не св. Миколай, міг бути головним патроном міста Миколаєва?

 

Якихось певних джерел, що засвідчували би дату заснування най­старішої парохії в місті, наразі не виявлено. Відомо тільки, що у 1577 р. з Свято- миколаївської парохії виділилась Святоюрська. Тому можна вважати, що перша парохія з’явилася водночас із заснуванням міста, тобто у 1570 р. Сама будівля церкви ставилася тричі: дерев'яна на початку 70-х рр. XVI ст. і у 1733 р. (а не              1633 р., як помилково написав німецький мандрівник Іоганн Коль) та кам’яна у другій половині XIX ст.

 

Важко сказати, якою була перша дерев’яна церква св.Миколая. Можна не сумніватися, що вона знаходилася на тому самому місці, що і нині існуючий кам’яний храм. Тоді це було Перемиське передмістя. Центр і Середмістя давнього Миколаєва, оточені високими валами, на початках призначався для міщан латинського обряду, православне українське населення селилося на передмістях (Перемиське, Львівське, Завалля і Підлісся), з яких найбільшим було Перемиське передмістя вздовж тракту Перемишль – Галич, який йшов з Дроговижа через Миколаїв і далі на Верин – Розділ.          

   

Перша церква св.Миколая спочатку була православною. Миколаївчани не признали Берестейської унії 1596 р. і залишалися православними до 1704 р. Після того як Московська держава змусила у 1685 р. Київську митрополію, яка знаходилася віддавна в складі Константинопольського патріархату, перейти в підпорядкування Московського патріархату, який Петро І ліквідував у 1700 р., підпорядкувавши церкву державі, православні єпархії і парохії в українських землях, які знаходилися в складі Польщі, почали переходити в унійну церкву, що було остаточно закріплено на Заморському синоді 1720 р. Перехід в греко-католицьку церкву дозволив зберегти обряд і мову. З 1704 до 1946 р. парохія св. Миколая була греко-католицькою, після Львівського псевдо собору 1946 р. її зробили православною. З 23 лютого 1990 р. церква св. Миколая знову стала греко-католицькою.                                                                                                           

 

Описи другої дерев’яної церкви збереглися. Візитатор (посланий з перевіркою діяльності парохії представник консисторії львівського греко-католицького єпископа о. Іван Пясецький у 1740 р. записав, що “тамта церква дерев’яна нова, гонтами побита, з двома більшими і чотирма меншими вікнами”.                                   

 

Наступний візитатор отець Микола Шадурський відвідав храм 22 червня 1764 р. і зро­бив більш детальний опис споруди: “Церква під титулом Святого Миколая архієпископа Міррейського поставлена в підвалинах зі споду з ду­бового, а далі в стінах з вільхового й букового під топір оправленого де­рева, з трьома у формі бань верхами, гонтами побита, в середині без посадки. Сама в собі помірна, має з бабинця до заходу дубові двері, на­лежно окуті і від середини замикані на залізний замок. Року 1733 (про що свідчить напис на одвірку) вибудована і Роздільським деканом Іва­ном Левинським побенедиктована. Поряд з церквою є цвинтар, огорожений від гостинця частково парканом, а частково плотом з двома хвірт­ками. На цвинтарі є дзвінниця на чотирьох стовпах дубових також під гонтами, на ній три невеликі дзвони”.                                                                                                                               

У 1838 р. через Миколаїв проїжджав німецький мандрівник Іоганн Георг Коль, який скрізь цікавився пам’ятниками старовини. На його думку церква св. Миколая в Миколаєві була чи не кращою з давніх пам’яток, які учений зустрів на своєму довгому шляху через південну Україну. Буковину, відтак по Галичині.                        “При дорозі лежав маленький самобутній Божий храм під старезни­ми могутніми дубами, що своїми високими кронами стриміли в небі по­над дах і бані, яких тут є три. …Дах церкви був такий низький, що ми під­боріддям діставали його країв і, як вреті-решт священик відсунув ста­рий чудовий засов у грубезних дубових дверях, ми ступили в розмаїто прикрашену середину. В церкві панувала напівтемрява середньовіччя, бо зовні жодне світло не доступало, а тільки те, яке проникало через дуже маленькі віконця бань. Дубове листя, грайливо затінюючи, також зменшувало силу сонячних променів, які через отвори в бані спадали на блискітливі зображення святих. На балці над дверима сокирою ви­рубано старослов’янськими літерами рік 1633” [як видно з візитації М.Щадурського вчений неправильно відчитав дату записану не цифрами, а старослов’янськими літерами – Л.О.].

    Візитатор о. Микола Щадурський зафіксував розвішені на стінах десятки розмаїтих образів, мальованих на дереві і полотні. В одному тільки бабинці було “образів різних дерев’яних одинадцять”. На іконостасі бракувало зображень апостолів “котрі ще є в роботі”, тобто обновлення іконостасу ще не було закінчене. У 1839 р. І.Г.Коль побачив храм уже ста­реньким, в якому “іконостас стояв уже похилий, образи на стінах пере­косилися”.                                                         

Візитатор  Шадурський також звернув увагу на антимінси (прямокутні обруси з шовкової або льняної матерії з зашитими в них частинами святих мощей без яких у церквах східного обряду Служба Божа не відправляється). Один з них, який лежав на головному престолі був від покійного львівського єпископа Атанасія Шептицького з 1723 р., інший, який знаходився на престолі перед вівчариком апостолів Петра і Павла – з 1750 р. Обидва були з реліквіями, тобто з мощами.   

  

Церква св. Миколая мала також також чудове Євангеліє. Ще візитатор П’ясецький відзначив, що воно було “в оксамиті фіолетовім, бляшок на нім срібних десять”. 

Через пару десятків років, коли церкву перевіряв Шадурський, це препишне євангеліє чомусь зникло, а замісь нього появилася книга “в звичайній оправі”. У 1740 р. до цієї парохїї належало 60 хат. Священиком був Теодор Гамайда, якого через кілька літ заступив Іван Левицький “за презентою його милості пана Михайла Ржевуського писаря польного коронного, старости дроговизького 1 березня 1744 р. в Острові датовано...”. Отець Левицький священикував довго. Його й застав на парохії візитатор Шадурський, який зафіксував, що на той час до “тої церкви парафіянів з міста належить 80, а з млинів Петрових 5”.

Інспектор Шадурський мав багато претензій до о. Левицького: не навів порядку в метриках, не купив “Книгу казусів”, у церкві панує нелад і бруд, до того ж любить випити (!). Найбільшим зауваженням візитатора була вимога: “а стосовно школи, поінформувавшись з признання вишеупомянутих парахіян. що то при церкві на пляці дяківськім бувала, аби її знову речена Confraternitas на тім же місцю негайно старалась виставити, йнакше без школи дякам нічого не давати”.

 

Дяківські школи при церквах в тогочасних українських містах були основною ланкою початкової освіти. В Миколаєві така школа існувала щонайменше з 1619 р., бо 22.05.1619 р. “учитель дітей” Яків Козмич “при храмі святого архієрея Христова Миколи … коштом своїм пачже і рукою власною…” закінчив переписувати Апостола, по якому навчалися учні. Той же візитатор Шадурський в числі церковних книг зафіксував “учительне євангеліє”, яке також належало школі.

 

В церкві зберігалася також грамоти на пергаменті із затвердженням привілеїв святомиколаївського церковного братства. 15 грудня 1665 р. таку грамоту надав братству львівський єпископ Афанасій Желіборський. Ця грамота була підтверджена 1 липня 1681 р. львівським єпископом Йосифом Шумлянським. А 14 серпня 1717 р. була надана третя грамота єпископом Атанасієм Шептицьким на прохання братчиків Матвія Корецького, Олексія Кричкевича, Івана Сливинського. Церковні братства в ті часи були не тільки релігійними, але й громадсько-політичними організаціями, які боронили українську мову і культури.                                                                    

 

Святомиколаївське братство негайно виконало розпорядження візитатора і вибудувало школу на тім місці, де вона стояла колись, У Йосифінській метриці (детальному австрійському земельному описі всіх населених пунктів Галичини станом на 1786 р.), на пляцах і городах ринкових під 832 номером значиться церква святого Миколая і цвинтар, 833 номер мас парохіяльний город, “школа церкви Миколаївської” стоїть під 834 номером, відтак два конскрипційні номери займає хата Василя Курилка.

Записи в метричних книгах церкви Миколая свідчать, що після відновлення діяльності школи учителем тут у 1780— 1800 рр. був кантатор, тобто дяк Іван Шумський. В тих же книгах у 1806 р. є  запис про народження дочки у Матвія Острозького – магістра нормальної шко­ли, а пізніше у дітей пароха Гурнікевича хресним був Шат Глинецький – професор тривіальної школи Миколаївської. Останні два вчителі, оче­видно, відношення до школи при церкві не мали. З вкоріненням державної тривіальної у 1811 р., а відтак і 4-класової школи в 1830-х рр. школа церкви св. Миколая відійшла в небуття.

В тих самих роках, коли Іван Шумський навчав дітей у школі церкви св. Миколая, у місті жив ще один учитель — дяк Михайло Чапранський. Був одружений з Марією, дочкою пароха Святомиколаївської церкви Павла Верещинського. Жив на Підліссю під номером 70. Міщани часто просили його бути хресним татом у своїх дітей і на сторінках ме­тричних книг церкви св.Михайла, які реєстрували ім’я новонародженого, дані його рідних батьків і хресних, в графі про майновий стан, напроти прізвища Чапранського стоїть то абецедаріус, то дидаскал, то кантатор, тобто дяковчитель. Останні записи з його прізвищем припадають на 1790-і роки. Цьому учителеві українська культура мала би бути вдячною за його плідну працю. У Чапранського навчався батько члена Руської Трійці Федір Головацький, син радного Івана. Федір закінчив семінарію і отримав парохію в Чепелях, де й народилися його сини, що так багато приклалися до розвитку новітньої української культури. Вони часто гостювали у Миколаєві у своєї родини, про що кілька разів згадує Яків Головацький у ряді своїх статей. Улюбленим учнем дяка Чапранського був Матвій Корецький, який у шкільних журналах семінарії в Галичу значиться, як “син Данила, шляхтича в Миколаєві; уроджений 1750 року; до гімназії не ходив (за­кінчив в університеті рутенcькі студії), був у галицькій і львівській семінарії 2 роки; висвячений 13 грудня 1785 року”.

Інший миколаївчанин, який навчався в дяківський школі при церкві св.Миколая, Шараневич, батьки якого походили з млинів, званих Шарани і належали до парохії св.Спаса, був батьком відомого львівського історика Сидора Шараневича (1829–1901).

Студіозусами в метричних книгах записані Василь Засідкович, майбутній цехмістр гончарного цеху, і Данило Чайківський. До Чапранського вчащали й Шухи, з родини яких вийшли Шуховські й Шухевичі.

Після Івана Левицького па Святомиколаївську парохію прийшов о. Микола Конашевич. Він значиться парохом у метричних книгах за 1784 р. та у Йосифінській метриці (1786 р.). Микола Конашевич помер 16 січня 1794 р. у 58-літньому віці на парохіяльному уряді.                                                                                               

 

Церква святого Миколая була належно забезпечена, тобто священик і парохія зовсім не залежали від того, що парафіяни клали на тацю. Про це свідчать документи, внесені о. Шадурським до звіту про візитацію: “Ми, уряд і ціле поспільство Його Королівської Милості міста Миколаєва і братство церкви під титулом святого Миколая, у зв'язку з тим, що та церква не має по­сагу ані грунтів, тепер надаємо з своїх власних грунтів міських мико­лаївських посаг тій же вищезазначеній церкві:

 

На урочищах, тобто на Ремісничих городах надаємо грунту на п'ять плугів, де й сад і той грунт лежить від сходу сонця з межею Івана Галашти, а від заходу з межею Івана Вив’юрського. Обумовлюємо також, аби поміж садом місту був вільний вигін і виїзд без всякої перешкоди. Там же даємо город з межею границі від Дроговижа, на котрім ораня на один плуг.

 

Також — четвертину поля з межею від сходу сонця Петра Балаби, на якій є ораня на 6 плугів.

    До того — на долині під Григоровою горою з межею Андрія Юровича, де може бути ораня на 3 плуги.

   Ще — два пляци з садами: один з межею Святомиколаївської цер­кви, а другий з межею старої Гоїнки.

    З цих грунтів звільнюємо від усіх податків, як то чиншів, гіберни. мучного, усіх повинностей як міських, так і двірських, на що при даню цієї нашої ерекції для ліпшої віри і певності своїми власними руками підписуємось при іменах і прізвищах наших. Діялося в місті Й. К. М. Миколаєві шостого листопада 1743 року. Теодор Корецький, Олек­сандр Кривецький, Яценько Корецький, Яценько Семянович, Михайло Фрасуляк, Григорій Корецький, Іван Гамайда, Матвій Трегубецький — міщани, бурмістр Іван Гусарів, радники Іван Гурнікевич та Іван Засідкович, присяжний Ілько Плішилович (міська печатка). Зізнали під сум­лінням Семен Решетник. Іван Корецький та Ілько Герус — славетні парохіяни тої церкви та громадяни миколаївські.

Примітка 1: На урочищах, виражених в ерекції, був раніше монастирець пань закону Василя Великого, по знесенню якого грунти й сад дісталися були місту, а від так їх відступлено тутешній церкві.

   Примітка 2: Другий пляц від старої Гоїнки, також виражений в ерек­ції, є під церквою Святоюрською миколаївською, де знаходиться також подвір’я тамтешнього пароха і садок. Його для того тут вписано, що вже церква Святоюрська була впала і не було найменшої надії на її рестав­рацію, а тутешній парох мав тамтешню парохію собі прилучену, а як там церкву виставлено, то й на реченім пляці парох Святоюрський осів.

  Примітка 3: Поряд цвинтаря від гостинця є дяківський пляц, на якім перед тим бувала школа, але тепер стоїть облугом; може його бути на 6 загонів”.

        

Урочища, описані в першій примітці, згадуються ще у візитації о. П’ясецького у візитації 1740 р. “Тамта церква… має при собі кавалок поля на чотири львівських півмірки. Той кусник поля був колись власністю Миколаївських василіянок з садом різного дерева, а потім місцевим магістратом звільне­ний від усіляких податків”.

 

Після смерті о. Конашевича у 1794 р. парохія св. Миколая довгі роки не мала постійного священика. Місце священика займали переважно тимчасові адміністратори, які згодом переводилися на інші парафії. Кілька років тут затримався о. Іван Цісельський (1802–1805 рр.), якому іноді допомагали парох Дроговижа о. Микола Ланчевич та священик з щойно створеної парафії на Волі о.Стефан Кончаківський.

        

Про Миколу Ланчевича з праці Амврозія Андроховича можемо довідатися, що він  був сином міщанина міста Миколаєва, де народився у 1756 р., закінчив філософію у Львівському університеті, потім півроку був в семінарії, де висвятився 17 березня 1784 р. і скерований на парохію в Устю.

         Ланчевич невдовзі перебрався з Устя до Дроговижа, де був священиком кілька десятків років, поки йому на зміну в 1820-х роках прийшов його зять Стефан Гурнікевич. Цей священик упродовж п’яти років (1824–1829), будучи парохом в Дроговижі. водночас мав під своєю адміністрацією Святомиколаївську парохію. Він досконало знав її історію, народився в Миколаєві, але з невідомих  причин не хотів тут залишатися священиком. А.Андрохович подав відомості про його батька:  “Гурнікевич Яків, син Івана Гурніка, міщанина в Миколаєві, уроджений в 1755 р., закінчив поетику, в семінарії був півтора року, вис­вячений 3 березня 1784 р.”.

Перед Стефаном Гурнікевичем у церкві Миколая в 1822–23 роках адміністрував веринський парох Іван Мартинович. Мартинович був священиком на Миколаївщині принаймі вже в третьому коліні. Його батько Петро також значиться у “Студіум Рутенум” при Львівському університеті:

 

“Мартинович Петро, син Олекси, пароха у Волцневі жидачівського деканату, народився у 1755 році, закінчив риторику, був один рік у се­мінарії, кінцеві іспити склав у присутності єпископа Білянського, мав добру поведінку, висвячений 30 березня 1781 року, став парохом у Піддністрянах Роздільського деканату Львівської діоцезії”.

 

Якщо до перелічених адміністраторів додати ще тих. що час від ча­су правили у церкві Миколая, а саме розвадівського пароха, а водночас й декана Андрія Крижанівського (1807 р.), священиків Антульського, Василя Онишкевича (1819–1820 рр.), Миколу Левицького (1821 р.). Івана Козловського (1823–1824 рр.). Миколу Вергановського (1831–1836 рр.), якому помагали в 1833–1836 рр. Іван Жуковський та Іван Левицький. то стане зрозуміло, що упродовж кількох десятків років парохія не мала постійного господаря і приходила в занепад, а будівля церкви поступово набувала такого древнього вигляду. Тому і німецький мандрівник Коль побачив її щонайменше 200–літньою і датував будівлю 1633 роком.

 

Важко сказати хто з священиків о.Микола Лопатинський чи о.Теодор Чорний у 1638 р. церкву Миколая Іоганну Колю і розповідав про неї багато цікавого. Зокрема німець зауважив посередині храму невеликий — півтори стіп заввишки — камінь, і  запитав про його призначення. Священик відповів, що кожної неділі він стає на цей ка­мінь і проповідує громаді щось моральне завжди в “руснацькій мові, хоча й може по-польськи і більшість громадян розуміла би його”. Ні­мецький мандрівник тут засвідчує, що українська мова не затерлась польською і не пропала по містечках на початку XIX ст.

 

Священик, який супроводжував Іоганна Коля. не був випадковою людиною. Добре знав ситуацію в деканаті і, зокрема в Миколаєві. Він оповів, що патроном церков Дроговияького староства є “один з найбагатших вельмож Галичини граф ...,  з яким уде від 30 літ ведуться марні переговори про будівництво нової церкви в Миколаєві”. Йшлося про графа С.Скарбка. прізвища якого Коль чомусь не хотів називати. Священик казав про графа: “Але цей чоловік є вільномуляр і якобінець. Він будує млини, фаб­рики, ґуральні та великий театр у Львові, але жодного храму. Уже шість його церков є у такому смутному занепаді. Але наш патрон воліє гроші на загальновживані видатки нашому митрополитові, аніж щось віддасть на будову храму”.

 

Вільномулярами називали тоді належних до масонських лож, таємних напівполітичних організацій, які об’єднували ліберальну інтелігенцію і відкидали роль церкви у суспільному житті.

 

Цікавою виглядає оцінка німецького мандрівника та вченого, який написав: “Захотілося побажати аби граф ще довго упирався цьому помислу; коли буде вимурована но­ва церква, що колись таки ста­неться, то збудують її більшою, і тоді старі тисячолітні дуби, які стоять поряд, змушені будуть зрубати, камінь проповідей пе­ретвориться на казальницю з червоного дерева. Старі поважні багатосторінкові слов’янські кни­ги будуть замінені на нові видан­ня, а весь інтер’єр церкви, напов­нений особливостями, що йдуть від далеких предків, рутенської Служби Божої і тисячами зітхань, які усередині цих стін піднімалися до неба, затруть вапняні щітки львівських малярів та сучасні методи мулярського та оздоблю­вального мистецтва... При цьому ми не могли придушити в собі бажан­ня, аби Бог ще довго міг утримувати

церкву при її старих дубах і похи­лих дерев’яних стінах, І не приховували перед священиком того, що нехай він буде мудрий і не засмучується позицією графа, а навпаки, нехай вживає всіх доступних йому засобів і утримує церкву і її теперішнім стані”.

Аргументи німецького мандрівника про доцільність збереження будівлі храму були дуже вагомі з точки зору західноєвропейського інте­лігента. Але не для миколаївського парохіянина і священика. Миколаївчанин хотів замісь дерев’яної, –нехай навіть унікальної та антикварної – мати міцну кам’яну споруду, стіни якої зберігали би його зітхання, його інтимну розмову з Богом, його духовність не десятки, чи навіть сотню–другу літ. а багато-багато віків.

 

І миколаївчани таки добилися свого. У 1848 р. було прийнято рішення про будівництво і розпочато проектування храму, у 1857 р. закладенням фундаменту фактично розпочалося будівництво нового храму, який у 1874 р. освятив галицький митрополит Йосиф Сембратович.  Вимурований кам’яний храм Миколая всередині не “затерли вапняні щітки львівських малярів”. Його розмалював найкращий митець Галичини другої половини XIX ст. Корнило Устинович (1839–1903). І не просто розмалював. Кожен настінний розпис в церкві Миколая є мистецьким шедевром. Взяти хоча б, наприклад, “Мойсея” пензля того ж Устияновича в Преображенській церкві Львова. І можна сперечатись котрий кращий. Не менш важливим є те. що Корнило Устиянович в цих розписах гармонійно поєднав біблійні історії з історією Київської Русі (фреска “Хрещення Русі князем Володимиром”).

 

Іконостас церкви (53 ікони) виконаний у 1877 р. ще одним видатним майстром Теофілем Копистинським (1844–1916).

 

Відтак, немов продовжуючи цю тему, в церкві встановлювали тільки високохудожні твори, які мали безпосереднє відношення до історії рід­ної землі, її культури й церкви. Як не згадати тут горельєфи Миколи Устияновича, виконаний у 1936 р. знаним скульптором Коверком. або “Русалка Дністрова” – роботи Володимира Сколоздри в 1943 р.

 

Не меншу мистецьку цінність мають пропам’ятні керамічні таблиці “Українська молодь Христові” (1933 р.) та “950-ліття хрeщення Руси –України”(1938 р.) чи барельєф присвячений митрополитові Андрею Шептицькому роботи відомого скульптора Андрія Величка (2001).

 

Ні. не стратили миколаївчани від того, що перебудували дерев’яну церковцю на величний кам’яний храм. Церква Миколая витримала дві світові війни, за її мурами зуміли переховатися у тому буремному XX ст. справжні шедеври української культури, мистецтва й духовності. Серед старих церковних книг збереглося Євангеліє Апракос, на чистих сторінках, вшитих до якого, у 1945–1946 рр о. Володимир Федусевич (1885–1962), який був парохом храму святого Миколая у 1921–1959 рр., написав свою “Хроніку парохії і міста Миколаєва над Дністром”. Збереглося і Євангеліє у срібній оправі з позолотою, подароване храму родиною Пришляків ще в кінці ХІХ ст.

 

І вже в часи незалежної України храм св.Миколая був відреставрований, а його бані перекриті позолоченою бляхою. Храм св.Миколая сьогодні належить до числа визначних пам’яток української культури та мистецтва.

    Завдяки пошукам о.Володимира Федусевича можна скласти доволі повний список парохів миколаївського храму св.Миколая. 

 

Список парохів храму св. Миколая

Гамайда Теодор – парох (до 1740 – 1744)

Левицький Іван – парох (1.03.1744 – до 1784)

Конашевич Микола – парох (до 1784 – 16.01.1794)

Мигович Іван – заступник пароха (1794)

Онишкевич Василь –  адміністратор парохії (5.02.1819 – 18.02.1821)

Левицький Микола – сотрудник храму св. Миколая (1.08.1819 – 1821)

Мартинович Іван – адміністратор парохії (1821–1823)

Козловський Іван – адміністратор парохії (15.03.1823 – 10.07.1824)

Гурнікевич Стефан – адміністратор парохії (10.07.1824 – 3.12.1827), парох (1827–1829)

Бокерський Антон – сотрудник (1828), адміністратор (1829–1830)

Красіцкий Іван – адміністратор (8.02.1830 – 13.03.1830)

Фіцалович Яким – парох (18.04.1830 – 28.12.1832), адміністратор (1836–1837)

Вергановський Микола – адміністратор (13.01.1833 – 29.10.1835)

Жуковський Іван – адміністратор (9.02.1835 – 16.03.1836)

Левицький Іван – адміністратор (17.03.1836 – 13.02.1837)

Лопатинський Микола – парох (25.02.1837 – 26.03.1838)

Чорний Теодор – парох (1.04.1838 – 28.02.1842)

Новодворський Григорій – адміністратор (3.03.1842 – 18.04.1842)

Вислобоцький Осип – сотрудник (28.02.1842 – 18.04.1842), адміністратор (18.04.1842 – 17.02.1843)

Шведзіцький Яків – парох (19.02.1843 – 23.04.1851)

Величковський Іван – парох (12.05.1851 – 31.12.1851)

Ковальський Андрій – парох (1.01.1852 – 11.04.1856) 

Филипович Іван – адміністратор (15.04.1856 – 3.06.1857), парох (3.06.1857 – 14.10.1860).

Ясеницький Михайло – сотрудник (19.01.1860 – 16.10.1860), адміністратор (16.10.1860 – 23.02.1861)

Бежинський Іван – парох (27.02.1861 – 9.07.1862, 1871? – 27.04.1873)

Бариляк Микола – сотрудник (23.05.1862 – 1.01.1864)

Пасанкович Володислав – сотрудник (7.01.1864 – 16.09.1869), парох  (28.01.1874 – 6.10.1881)

Раковський Альбін – сотрудник (16.09.1869 – 8.06.1871)

Білінський Омелян – сотрудник (1871 – 26.10.1871)

Батог Олександр – сотрудник (26.11.1871 – 27.04.1873), адміністратор (27.04.1873 – 27.04.1874)

Рейтаровський Ілярій – сотрудник (11.12.1873 – 5.02.1874)

Соколовський Віктор – сотрудник (18.02.1874 – 4.09.1878)

Кучинський Осип – сотрудник (22.09.1878 – 20.10.1879)

Леонтович Володимир – сотрудник (1.11.1879 – 7.11.1882)

Волошинський Микола – адміністратор (11.10.1881 – 9.11.1882)

Хомінський Модест – адміністратор  (4.12.1882 – 10.02.1883)

Гриневич Лев – сотрудник (8.11.1882 – 17.06.1883)

Хомінський Степан – парох, декан (15.03.1883 – 25.11.1888)

Федюк Яким – сотрудник (19.06.1883 – 21.05.1884)

Миронович Олександр – сотрудник (25.05.1884 – 10.10.1884)

Еліяшівський Богдан – сотрудник (10.10.1884 – 29.09.1889), адміністратор (30.01.1889 – 1.05.1890)

доктор теології Левицький Василь – парох (15.02.1889 – 18.03.1895)

Гриб Андрій – сотрудник (4.05.1890 – 20.03.1895), парох  (20.03.1895  – 20.04.1900)

Дзерович Юліан – сотрудник і катехит (19.03.1895 – 12.03.1897)

Раковський Михайло – сотрудник і катехит (23.02.1897 – 11.05.1903)

Мандичевський Юліан – парох  (26.04.1900 – 3.05.1906)

Дубицький Андрій – сотрудник і катехит (12.05.1903 – 13.06.1905)

Ясеницький Михайло – парох (22.05.1906 – 20.02.1914)

Матвієнко Василь – сотрудник (10.12.1908 –  29.03.1909)

Біневич Володимир – сотрудник (30.03.1909 – 24.04.1911)

Стадник Андрій – сотрудник (27.04.1911 – 27.08.1911), адміністратор (20.10.1915  – 15.05.1919)

Доктор теології Костишин Мирон – катехит (3.02.1913 – 4.09.1914)

Заяць Леонтій – адміністратор (13.09.1914 – 19.01.1915), парох (2.01.1916 – 25.03.1919)

Юрик Олександр – адміністратор (3.02.1915 – 22.10.1915)

Кіндій Микола – адміністратор (31.05.1919 – 2.02.1921)

Федусевич Володимир – парох (3.02.1921 – 01.1959)

Юрик Юліан – сотрудник (19.04.1928 – 3.04.1930)

Міндюк Володимир – сотрудник (4.04.1930 – 23.04.1930)     

Трач Андрій – настоятель храму (22.07.1958 – 7.12.1982)

Пиріг Степан – настоятель храму (12.1982 – 09.1983)

Мізик Василь – настоятель храму (09.1983 – 12.1983)

Салабай Іван – настоятель храму (12.1983 – 23.02.1990)

Павлів Андрій – парох, декан (з 23.02.1990)

 

«Матеріали статті дозволяється використати відповідно до ліцензії Creative Commons Attribution/Share-Alike»