Про заснування другої за віком парохії в Миколаєві існують певні джерела. Візитатор Генеральної львівської діоцези  о. Микола Шадурський почав свою роботу в місті з інвентаризації церкви св.. Юра, яку відвідав 21. 06. 1764 р.

                На відміну від попереднього візитатора він сумлінно переписував всі речі і папери, що знаходилися в храмі. «Тут нотую, що тутешня церква від закладення свого мала інші грунти, на що нам показано такий документ» - з певною недовірою висловився отець Микола, але запис зробив:

                «Миколай граф з Остророга,  воєвода Познанський, староста Дроговизький і т. д. і т. п. За моїм дозволом є збудована церква на передмістю Дроговизьким миколаївським при гостинцю Львівським. Всі міщани і передміщани, прохаючи мене про конценс до церкви, обрали собі духовного на ім‘я Давид, брата родженого на ім‘я Адам, священика церкви святого Миколая. Ті брати поділилися парохією і збудували церкву на чверті  поля при гостинцю Львівськім. Та чверть не може засіватись осівком, бо припирається горою під назвою Лиса, камінною, пісковатою і лісом зарослою. До того додається чверть поля,  йдучи гостинцем до Стільська, котра та чверть називається до Яворової долини, для засівку узбіжжя ярого. Та чверть… і до тої ж згаданої церкви  святого Юра додається на Завалю півчверті поля.

                Той згаданий священик на ім‘я Давид за дозволом моїм старостинським і проханням міщан Миколаївських з тим вище описаним духовним має заживати ті грунти без жодних тягарів податків так двірських, як і міських і костьольних з їх нащадками, поки їх стане. Даючи їм конценс то мій з підписом руки моєї і притисненням печатки, на що конфірмацію у Короля Його Мосці позволяю виправити. Дано в Дроговижу п‘ятого листопада року тисячу п‘ятсот сімдесять сьомого. Миколай Остророг, староста Дроговизький».

                Сумніви візитатора Шадурського щодо автентичності вищенаведеного привілею не були безпідставними. На деяких парохіях він зустрічав грубі фальсифікати, коли йшлося про право власності на землю. І це зрозуміло. Коли священик помирав, то його родину виганяли з плебанії  та з ґрунтів. Треба було звільнити місце для нового пароха. От і намагалися священики в той чи інший спосіб забезпечити майбутнє своєї родини.

                Добре, коли парох мав синів і одного з них, як правило найстаршого, встиг виучити на теології. Тоді парохія переходила з батька на сина і плебанія залишалася в руках родини. Бували випадки,коли один і той же священичий рід сидів на парохії ще з княжих часів. Наприклад, сім‘я визначного українського церковного, політичного й культурного діяча барона Михайла Гарасевича священикувала  у Яхторові на Золочівщині понад три століття.

                Якщо ж парох не мав синів, а тільки доньок, то ще не велика біда, бо можна було котрусь з них видати заміж за теолога, який після висвячення помагав тестеві. По смерті старого священика  парохія переходила на зятя й сім‘я жила при ньому. Найгірше, коли парох помирав у молодому віці. На попадю з її малолітніми дітьми чекала гірка доля сиріт: тулацтво по далекій родині, наймитування або жебрацтво. То ж бувало, що священики вимушено вдавалися до фальсифікації права власності на землю, аби могли «заживати ті грунти без жадних тягарів податків так двірських, як і міських і костьольних з іх нащадками, поки їх стане».

                Є поважні підстави вважати процитований привілей, ніби-то  підписаний Миколою Остророгом, саме такою, не дуже майстерною підробкою.

                Перше що впадає у вічі, так це дата. Вона, до речі поставлена прописом, а не цифрами, що виключає помилку при переписуванні. У 1577р. Миколай Остророг не міг підписувати жодних паперів, бо його тоді, скоріше всього, ще не було на світі. Миколай Остророг  (+ 1651 р.)народився десь в самому кінці XVI ст. (його мати Катарина  Мілецька померла у 1601 р. після народження дочки Софії, яка була молодшою за Миколая), судячи з того, що він одружився у 1627 р., а політичну кар‘єру розпочав тільки у 1632 р. Миколай Остророг  був дроговизьким старостою у 1622-1651рр. (12) Не міг підписати привілей і син Миколая Остророга Миколай (+ 1659 р.), який був дроговизьким  старостою у 1651-1659 рр., бо він не займав уряду познанського воєводи як це зазначено в титулатурі. З тієї ж причини не міг підписати цього документу і стрико  Миколая Остророга, теж  Миколай (+ 1612 р.), який не був ні старостою дроговизьким ні воєводою познанським. Не міг підписати цей документ  і Миколай Тарло,    бо він помер у 1571 році. У 1577 році староство формально належало його вдові Ядвізі, яка передала його в оренду зятю Юрію Мнішку.

По-друге. Коли б з датами не було плутанини і привілей був автентичним , то все одно Миколай осторог не міг би підписуватися під тим, що аж ніяк не належало до його компетенції. Прецінь Миколаїв мав магдебурзьке право і землями , означеними в багатьох королівських привілеях, могла розпоряджатися тільки міська  рада. Документи на право володіння землею в межах  міської власності підписували обрані міщанами керівники міста, тобто президент, бургомістр та радні «в при наявності панів лавників присяглих».

По-третє. Кожному родовитому миколаївчанину, знайомому з топологією рідного міста, відразу впадає у вічі, що та чверть поля, на якій брати збудували церкву і яка «не може засіватися освіком, бо припирається горою  назвою Лиса, камінна і пісковита і лісом заросла», скоріше мала відношення до парохії святого Спаса, але аж ніяк до Святого Юра. Тим більше, що наступна чверть поля, згадана в привілею, безпосередньо примикає теж до Святоспаської церкви. Щоправда, тут є певна особливість, але її, як випливає з тексту автор документу не розумів. Йдеться про те, що горб, який тягнеться від таранова і припирає до Львівської дороги, колись таки називався Лисою горою (тепер – Лисогірка).

По-четверте. В межах міської границі землею наділяв тільки міський уряд і тільки парохії, а не конкретних священиків та членів їхніх сімей. Всі миколаївські церкви були відповідно вивіновані. Зокрема, тій самій святоюрській парохії «…надалисмо зі всіма належностями, пожитками, доходами н вічні часи, пр. уживанню того ґрунту пароха, один по другім, тепер і потім будучог опри тій же церкві, звільняючи йог овід усіх податків з тих ґрунтів на вічні часи» (візитація М.Шадурського).

Наведені вище аргументи цілком достатні, аби вважати, що «старий привілей» на парво власності а землю, який показав отець Теодор Гутковський візитаторам зі Львова є поганою підробкою. Той, хто писав згаданий документ, компілював принаймні з трьох джерел:

В ондому з них описувалася історія появи другої парохії в Миколаєві, а саме Святого Юра, з датою 1577 р. це могал бути грамота надана вдовою Миколая Тарло, яка не дійшла до першої половини ХVІІІ століття.

В другому джерелі йшлося про вивіювання церкви святого Спаса.

Третім документом, правдоподібно, був голосний тоді привілей, даний старостою Андрієм Остророгом і підтверджений королем Яном ІІІ Собєським у 1676 р. пародіям  грецького обряду у Дроговизськім старостві. Король і граф осторог ще раз підтверджували, що священники східного обряду є вільними «оскільки їх і само право вільностями забезпечилоі парвно з духовенством латинського обряду порівняло». «Отож я, - пише далі Остророг, - всьому духовенству, що знаходиться у згаданому старостві моїм, як от отцям Демянським церквам святого Миколая. Іловецькому церкви Святого Михайла. Устецькому церкви Святого Микити Мученика. Розвадівському церкви Успення пресвятої Богородиці. Надіьтицькому церкви Різдва Христового, іншим священникам того ж староства мого, даючи нонсенс, я декларував при всіх вільностях, згідно права їм служачого, так їх самих, як і ґрунти їх церковні законсервувати і всіх на тих грунтах їх церковні законсервувати і всіх на тих ґрунтах мешкаючих  будь якої кондиції людей заховати».

В цьому тексті не згадується церква у Стільську не випадково. Тамтешній парох отець Теодор, ініціатор боротьби за реальні рівні права священників грецького й латинського обрядів отримав окремий привілей.

Наведені вище документи й міркування дають всі підстави вважати, що святоюрська парохія заснована таки в 1577 р.

Наступна письмова згадка про ту церкву має дату 20.08.1682 р. того ж дня шляхтичі Павло Станіслав Богомольський, Христофор Дунський і отаман Стільська Макар завітали до Львівського гродського суду, де склали скаргу на священика Семена Святоюрського з Миколаєва, попа Степана і диякона Семена з Дроговижа, Поповича Проця з Розвадова і диякона з Устя. Які в своїх рутенських церквах поширюють чорнокнижіє, чужі віри церемоніали і не впускають урядників до церкви». Про що йшлося конкретно, год сказати, бо таких звинувачень у «чорнокнижії» в описуваних часах не бракувало.

Багато літ тут священникував Теодор Панахида «консервативний та інстальований Львівським єпископом Йосифом Шумлянським на прохання тамтешнього поспільства». Його й заставн а плебанії у 1740 р. візитатор. До парохії належало 50 хат. А після відїзду старенький отець Панахида помер,  храм упав і «не було надії на його відбудову». Парохію прилучили до Святомиколаївської церкви.

Минав час. Заваляни чули себе в храмі Святого Миколая, як у чужім. Дуже вже звикли до своєї церковиці і через деякий час вони звернулися до черемиського єпископа Онуфрія Шумлянського за дозволом на будову нового храму, який і отримали 12.09.1757 р. А ще через два роки церква уже стояла «на підвалинах дубових, далі стіни з вільхового під топір опарвленого дерева з одним верхом над вівтарем, витягненним квадратом, а другого над серединою у формі бані, покрита гонтами, без посдаки з дверима від бабинця до півдня, належано окутих». Приїхав Роздільський декан Іван Левинський і освятив храм. Сталося це 3.10.1749 р.

Братство, а воно офіційно існувало тут від 22.05.1717 р., на що мало привілеї, підписаний львівським єпископом Шептицьким, - й парохіяни подбали також про вивінування церкви.

По-перше, вони 11,04.1748 р. відкупили від івана Поповича, сина покійного отця Панахиди, півчверті поля, яке лежало навпроти церкви «з межею від сходу сонця гостинця Львівського, а від заходу  з межею Яцинової  четвертини, за суму злотих польських сімдесять два. Вічними часами, не залишаючи того поля і чверті собі нічого, ані жінці своїй, ані сукцесорам, але цілком продав братству і парафії до ерекції згаданої церкви зі всіма  належностями, пожитками, доходами на вічні часи.»ю Цей акт купна – продажу, занесено до міських книг (звідки зробив копію візитатор), від продавців підписали Іван Попович Святоюрський, Теодозія його дружина і другий син  отця Панахиди Андрій Попович, а від покупців – члени церковного братства Яценько Сіменович, Степан головач та Федь Табачкаю свідкам ивиступлаи члени міськог оуряду: президент Андрій Петрикевич, бурмістри Яценько Головач, Іван Юрчинович, Федір Ланчут, лантвійт Іван Скрипцевич,  присяжні лавники Василь Устиянович,  Василь Балацький, Іван Гурнікович, Дмитро Филипочив, Степан Піскорівський, Іван Максимович.

По-друге, міський уряд до того поля, яке назад відкупило братство на церкву, додав ще грунт, який властиво перед цим завше бу у посіданні Святоюрської парохії:

«Ми, бурмістр, лантвійт і лавники міста Й.К.М.Миколаєва, іменем цілого поспільства даємо ту нашу ерекцію церкві під титулом святого Юрія Мученика, оскільки ця церква здезольована, не маючи посагу, ми Уряд і ціла громада, спілкуючи, аби хвала господу не замовкала б купилисмо півчверті поля навпроти тої ж церкви з межею від сходу сонця гостинця Львівського, а від заходу Яцикової четвертини (тут йдеться про поле відкуплене не міським урядом, а братством, про що свідчить попередній документ), там же даруємо город тій же церкві, на якім півчверті поля: є орання на шість плугів. Тут же надаємо до тої ж церкви на наших миколаївських полях від Демнянської межі і границі назвою в Рідкіх на дві чверті вшир. Тут півчверті поля,  город і поле в Рідкіх  надалисмо до вищеназваної церкви зі всіма належностями, пожитками, доходами а вічні часи пр. уживанню того ґрунту пароха, один по другім, тепер і потім будучого при тій же церкві, звільняючи пароха від усіх податків з тих ґрунтів на вічні часи. Діялося в місті Й. К. М. Миколаєві 11 чеврня 1749 року.  Для певнішої міри підписуємося: президент Яценко Семянович, бурмістри Андрій Петрикевич, Іван Засідкович, Григорій Корецький, лантвійт Іван Скрипцевич, лавники Микола Мандзюк і Дмитро Филипович. Міська печатка».

Після того, коли церкву збудували, вивінували й освятили, ще треба було чекати цілий рік, аби прийшов парох. Ним став о. Теодор Гутковський за презентою Йозефа Міхала Ржевуського, писаря польного  коронного і т.д. і т.п. від 2.12.1750 р. і впроваджений офіційно Роздільским деканом на парохію 6.01.1751 р. Отець Гутковський  священикував тут понад 40 літ. Автори Йосифінської метрики у 1789 р. зафіксували, що його дім стояв коло церкви під конскрипцій ним номером 473 (будівля храму мала номер 471).

21.06.1764р. візитатор зареєстрував тут належним до парохії 60 хат з міста і 4 з «середніх млинів». Серед церковного начиння о. Шандуровський відзначив вартісну річ, якою був «срібний келих з патиною, звіз дою і такою ж  ложечкою, в середині позолочений, від славетного Романа Паліводи, громадянина  миколаївського, куплений до церкви за двадцять і півтретя талерів».

Школи «тут не має», мабуть ніколи й не було. Вважалося, що двох шкіл на містечко цілком достатньо.

В останньому розділі візитації «Ordinatio Reformatoria» о. Шадурський висловив ряд претензій до Теодора Гутковського. Були такі дрібнички, як те, що слід ще цього року поставити кілька лав для сидіння, аби статечні й поважні за віком парохіяни могли перебувати Службу Божу до кінця відправи. Треба би конче помалювати процесійний хрест, викінчити образи пророків в іконостасі, поправити замок і таке інше. Були більш й серйозні зауваження. Передовсім треба поставити школу, аби дяк навчав дітей. А ще гірше, парох «представив фальшиві папери і церковний грунт, на котрім сидить, видав за власний, і якоби відкупив його від братства». Повторилася стара історія з ерекціональними грунтами.  Не минуло й 15 років від того часу, як міський уряд і братство вивінували церкву, а в пароха вже є якісь папери, що то його власні грунти.

Візитатор викрив фальшивку, а священикові вказав, що в разі повторення таких випадків він буде відлучений від парафії.

                В 1794 р. парохію Юра обійняв син Теодора  Гутковського Стефан. (16) Амврозій  Андрохович  у розвідці «Львівське Студіум  Ретенум» про  цього  випускника  Львівського університету  подає  таку  інформацію:

              «Гутковський  Степан, син  Федора, пароха  в  Миколаєві,  уроджений 1757 року ,   закінчив філософію, був у семінарії півроку висвячений 3. 03.1784 р.» (17)

              Був у пошанівку серед міщан, найбільш поважні родини мали за честь  запросити о. Стефана чи його дружину Анну бути свідками на весіллі,або хресним батьком чи матір»ю. Отець Стефан доводиться хресним татом Івана (3. 02. 1790 р.), Михайла (6. 09. 1794 р.), Пелагії (8. 09. 1798 р.) – рідних братів і сестер поета  Миколи  Устияновича, видатного українського діяча першої  половини  XIX ст. Дружина о. Гутковського  Ганна тримала до хресту сестер Миколи Устияновича Анастазію (10. 11. 1800р.) і Катерину (2. 06. 1805р.). Стефан Гутковський вірно служив Богу й своїм парохіянам на «Затилах північних» до смерті. Сталося це 13. 05. 1812 р. (18) Ховав його о. Антульський, парох церкви святого Миколая. Стефан Гутковський був останнім офіційним парохом церкви Юра. Храм стояв замкнений й самітньо маячів ще майже століття. Час від часу тут відправляли парохи церкви Миколая.

                Про подальшу долю храмів оповів о. Федусевич у «Хроніки парохії і міста Миколаєва над Дністром». В храмі правилося до 1817 р.,  коли його було розібрано.  

 

«Матеріали статті дозволяється використати відповідно до ліцензії Creative Commons Attribution/Share-Alike»