Детальна інформація

Власник: Заклад

 

До складу міста Миколаєва входить т. з. “Заклад”. Сьогодні це не зовсім привабливе місце на західній околиці міста, де розташовані обласна психіатрична лікарня, виправна установа та невеличкий житловий мікрорайон. Півстоліття назад це була одна з перлин Галичини. Навколо замку, збудованому у англійському неоренесансному стилі першої половини ХІХ ст., ряди котеджів, оранжерея, сад, озеро з альтанами та причалами для човників, а трохи далі – ландшафтний парк із впорядкованим цвинтарем та каплицею у неоготичному стилі. Така ж католицька церква у неоготичному стилі, збудована з тесаного каменю дем’янськими каменотесами на початку ХХ ст., збереглася у Демні. Всі ці будови, як і перша львівська опера (нині театр ім. М.Заньковецької), пов’язані з родиною графів Скарбків.

 

Хто такі графи Скарбки гербу Абданк, як вони потрапили на Миколаївщину і для чого збудували „Заклад”? Історія сусідніх народів завжди переплітається і у цих переплетеннях бувають світлі і темні сторони. Початки роду Скарбків губляться в глибині віків. Перші відомі з документів представники родини були малопольськими лицарями і писалися „з Гори”. За родовою легендою лицар Ян з Гори, один з післанців краківського князя Владислава Локєтка до цісаря Священної Римської імперії германської нації Генріха VII Люксембурга (1308-1313), будучи запрошеним до цісарської скарбниці, зняв з руки золотий перстень і кинув до купи золота, сказавши „Aurum auro addimus” („Золото золоті примножує”) . З того часу родина почала носити прізвисько Скарбек, яке вона успішно оправдовувала впродовж віків. Джерела зберегли відомості про внуків Яна: Святослава з Гори (який згадується у грамоті короля Людовика Анжуйського від 1375 р.) та Сулько з Гори (який був земським суддею краківським у 1393 р.). Правдоподібно походили вони з Гір Високих Сандомирських і були близькою родиною знаних магнатів Бучацьких гербу Авданець, чиї родові володіння були в цьому районі (до отримання подільських маєтків) .

 

Син Святослава чи Сулька лицар Якуб Скарбек з Гори (+ 1438 р.) у 1408 р. був в числі польських лицарів, які брали участь у поході угорського короля Сигізмунда Люксембурга до Боснії проти турків. У 1410 р. він був учасником знаменитої битви під Грюнвальдом у складі краківської хорогви, куди входили самі знамениті польські лицарі. У цій битві Якуб Скарбек взяв у полон щецінського князя Казиміра, який виступав на стороні хрестоносців. Весною 1415 р. король Владислав Ягайло послав Якуба у Адріанополь до турецького султана з пропозицією 6-річного угорсько-турецького перемир’я та мирних переговорів за посередництвом Польщі. Місія була успішною і сприяла подальшій дипломатичній кар’єрі Якуба. У 1422 р. він був при підписанні мельненьського миру, а у 1436 р. – бжеського. У цей період сформувалися володіння Скарбків в галицькій землі з центром у Шаранчуках. Крім того значні володіння родини були у Сандомирському повіті з центром у Горі Високій та Теребовельському повіті. Дружину його звали Фенною, походження її незнане, але посаг був високим і складав 200 коп празьких грошей .

 

Якуб і Фенна Скарбки мали двох синів: Богдана та Яна. Богдан не залишив потомства і всі родинні добра перейшли до Яна, який одружився з Анною з Поморян, дідичкою значних володінь, успадкованих за батьком львівським хорунжим Миколаєм Свинкою. Від цього шлюбу народилося двоє синів Рафал та Петро і дочка, прозвана Клодницькою, яку видали за суддю землі галицької Мартина Волчка (ця родина походила від боярина Волчка з Дроговижа, який одним з перших галицьких бояр признав короля Казимира ІІІ , за що волинський князь Любарт-Дмитро Гедимінович, який намагався відродити Галицько-Волинську державу, розрушив його містечко Дроговиж , залишки якого збереглися на горі поблизу траси Львів – Ужгород, вище нинішнього села). Петро не мав дітей, а у Рафала було трьох синів: Андрій, Мартин та Ян. Від Андрія походить старша (“галицька”) гілка Скарбків, основні володіння якої були у Галичині, від Яна – молодша ( „лєнчинська”) гілка. Мартин нащадків не мав .

 

У Андрія було троє дочок та син Рафал, поручник коронних військ. Від шлюбу з Ядвігою з відомої родини П’ясецьких у нього був син Криштоф (бл.1630-1706), гусарський полковник коронних військ (1683) і каштелян галицький (1691), учасник козацьких війн, починаючи з битви під Корсунем (1648), учасник битв під Городком (1655), Підгайцями (1667), Віднем (1683), кампаній 1683-1698 рр. , походів проти С.Палія. Він був лідером галицької шляхти і її послом майже на всіх сеймах від 1668 р. Його поховали у Львівській катедрі . Був одружений двічі. Від першої дружини мав синів Владислава Йозефа (1660-1713), галицького каштеляна (єдиний син якого Олександр також був галицьким каштеляном), та Яна (1661-1733), архієпископа львівського (з 1709 р.) , і дочку Софію (+ 1730), яка з 1718 р. була абатисою у монастирі Всіх Святих у Львові. Від другого шлюбу з Геленою з Голинських (+ після 22.04.1703) мав єдиного сина Антонія, який по смерті племінника Олександра отримав уряд галицького каштеляна.

 

Антоній мав трьох синів. Старший – Михайло став каноніком і кантором львівським. Другий син Рафал Людовик Скарбек (+ бл.1793 р.), хорунжий коломийський, успадкував всі маєтності галицької гілки родини. Першою дружиною Рафала Людовика була єдина дочка інстигатора коронного Павла Беное – Магдалина (+ 1740), яка принесла мужу величезні багатства. Від цього шлюбу народилася дочка Юліана. Від другого шлюбу з Терезою Богушівною народилися Ян, Людовик, Габріель, Бригіта, Софія, Текла та Олена. Основні добра родини успадкував Ян Скарбек (+ 1784), староста чортовецький .

 

20.11.1780 р. в Обертині у графа Яна Скарбка і його дружини Терези Бєльської народився старший син Станіслав Мартин Скарбек. Рано залишившись сиротою, хлопчик виховувався у старшої з тіток Юліанни, дружини власника роздільського ключа Франциска Ржевуського. Його дитинство пройшло у роздольському замку і його прекрасних околицях („Роздільській Швейцарії”). На науку хлопчика віддали до колегії піарів у Золочеві, а пізніше до львівської гімназії (1792-1800). У 1793 р. Станіслав отримав за заповітом діда Рафала рожнятівський ключ у долинському повіті, у володіння яким вступив у 1801 р. У 1802 р. по смерті тітки Юліани до нього відійшов берездівецький ключ у бібрському повіті. 27.05.1805 р. нащадки Рафала Людовика Скарбка підписали угоду про поділ родинних маєтків. За цією угодою Станіслав уступив молодшому братові Ігнацію бурштинський ключ з батьківських маєтків, зобов’язавши його збудувати і утримувати шпиталь для убогих . Вже з того часу у одного з найбагатших людей „королівства Галіції і Лодомерії” почала проявлятися любов до філантропії. Ігнацій Скарбек (+ 1842), великий ловчий коронний галицький, дотримав угоди і влаштував притулок для хворих у Бурштині.

 

Граф Станіслав Скарбек стояв осторонь державної служби та публічної політики. Тільки у 1809 р., коли польська шляхта у Галичині виступила на підтримку відродженого Наполеоном герцогства Варшавського, на короткий час долучився до цього руху і був поставлений генералом Олександром Рожнєцкім інтендантом жуп соляних і добр державних у стрийському та самбірському округах. Але після повторного зайняття австріяками Львова назавжди відійшов від будь-якої служби. З того часу він перетворився на одного з найбільших капіталістів-промисловців Австрії. Дивуючи інших магнатів, які спокійно прогулювали батьківські маєтки, він з азартом грав на біржі, брав величезні позики і кредити, купляючи нерухомість, обладнання і машини, відкриваючи підприємства. При графі Станіславі бурхливо розвивався металургійний промисел у Галичині, однією з перлин якого була Дем’янська димарка. Будувалися водяні і парові млини, лісопилки, бровари та гуральні, випасалися і відгодовувалися величезні стада великої рогатої худоби, яка продавалася на ярмарках у Перемишлі, Відні і Оломоуці. Граф брав в оренду різницькі заклади, продавав шкури на ринках Європи. Довший час він боровся за втілення ідеї будівництва каналу між Сяном і Дністром, який би з'єднав Балтійське море з Чорним. Враховуючи, що на той час Дністер був судноплавним від Роздолу, ця ідея не виглядала зовсім утопічною. Австрійський уряд враховував її у своїй програмі розвитку судноплавства на малих ріках.

 

Після включення до складу Австрії Дроговизьке староство, на території якого знаходилося місто Миколаїв та 9 сіл (Дроговиж, Тростянець, Демня, Велика Воля, Мала Воля, Стільсько, Ілів, Дуброва та Устя), як королівський маєток було зараховане до державних маєтків і оцінене в 153180 золотих ринських. На аукціоні у 1820 р. староство викупив граф С.Скарбек за 178630 золотих ринських . Для цього йому довелося продати берездівецький ключ, але з огляду на поклади заліза та каменю, граф пішов на такі трати. Місто зберегло свої привілеї, але за користування пасовищами та лісом тепер платило до графської скарбниці. Населення сіл в рахунок повинностей мало копати руду і виконувати інші роботи по обслуговуванню дем'янської димарки. Всі роботи понад інвентар граф оплачував: він був прихильником більш ефективного капіталістичного виробництва.

 

Берездівецький ключ граф відкупив вже у 1836 р., докупив також Сможе, Климець і Остановичі у 1845 р. та оравський ключ у 1846 р., а також багато нерухомості у Львові. Скрізь населення нових володінь залучалося до його промислів і торгівлі.

 

Виступав він також патроном і покровителем громад Дроговизького староства. У 1843 р. на його кошти була збудована кам’яна церква св.Параскеви у Стільську. В пам'ять про це на фронтоні розміщений герб Скарбків. Його коштом була зроблена реставрація костьолу у Миколаєві. Однак миколаївські міщани мали жаль до графа, який довго не хотів дати грошей на будівництво кам’яної церкви св. Миколая. Правда, німецький мандрівник Йоганн Георг Коль, який оглядав дерев’яну церкву у 1838 р., взяв сторону графа, зважаючи на красу цього храму, збудованого у 1733 р. В кінці кінців граф уступив і зробив перший внесок на будівництво нині існуючого храму св. Миколая.

 

Станіслав Скарбек добре знався на тонкощах архітектури, поезії, музики і театру. Він багато подорожував по Європі, їздив по Франції та Італії, по гірських курортах Австрії та водолічницях Чехії. Особливо любив проводити літо у Тренчині. У Нуссдорфі під Віднем він вибудував собі прекрасний палац. Другий такий палац-замок почали зводити дем’янські каменотеси між Дроговижем та Демнею, де одночасно розбивався ландшафтний парк та облаштовувалося озеро. 1.01.1818 р. граф звернувся до департаменту Станів Галіції за дозволом на будівництво театру у Львові на зразок віденських театрів. Ця ідея була підтримана директором німецького театру у Львові Ф.Буллою і подана 13.09.1818 р. намісникові Ф.Гауеру. 23.01.1819 р. Скарбек звернувся безпосередньо до цісаря Франца. Але у графа було багато противників і справа затягнулася. Замісь дозволу цісар дарував йому тільки титул цісарського королівського підкоморія. 28.10.1833 р. граф знову звернувся до намісника ерцгерцога Фердинанда д’Есте і нарешті отримав дозвіл. Архітектор Людовик Піхль до 1.03.1834 р. виконав проект будови. Кошториси допоміг зробити шеф львівського будівельного уряду Іоганн Зальцман, який пізніше разом з Скарбком вніс немало змін до початкового проекту. 15.09.1835 р. було отимано згоду від цісаря Фердинанда І. А контракт на будівництво був підписаний лише 7.12.1837 р. Місто подарувало графові безоплатно землю під будову на місці Нижнього замку та взяло на себе зобов'язання закрити під кам'яне склепіння р.Полтву, а також дозволило уживати для будівництва цеглу з міської цегельні. Цей документ було підписано 2.02.1838 р.

 

Будівництво було доручено І.Зальцманові, якого Скарбек вислав до Франції та Бельгії для запозичення нових технологій. Рівночасно у Фрідріха Польманна було замовлено нові декорації, для чого граф оплатив його поїздку до Італії. Будівництво театру було закінчено до 1842 р. Театр міг помістити 1400 глядачів. Для завершення внутрішніх приміщень і комплектації трупи Станіслав Скарбек заложив Дроговизьке староство і взяв позику 80 тис. золотих ринських. Театр було відкрито 28.03.1842 р. постановкою драми Ф.Грільпарзера. Першими постановками керував сам Скарбек з трьома режиссерами. У 1843 р. він поставив директором Я.Пеллета, а у 1844 р. замінив його на Ф.Тромме. Першою польською драмою були “Шлюби панянські” Олександра Фредра, поставлені 29.03.1842 р. . Для акторів граф видав спеціальні “Права для театру польського у Львові” з 23 параграфів . Постійними в репертуарі театру стали драми Шекспіра та Шіллера. Сам граф займався роботою театру, підбором акторів та репертуару аж до смерті .

 

У 1840 р. граф Станіслав Скарбек заложив “Інститут для сиріт і убогих”, засади існування якого були оформлені 1.08.1843 р. і підтверджені цісарем 27.02.1844 р. Заклад, основні будови якого мали бути розташовані поблизу замку в околиці Миколаєва між Дроговижем та Демнею і на юридиці м.Миколаєва (нині Ліцей (училище № 9) (початково граф мав намір організувати притулок у Львові, але наштовхнувся на протидію міської влади) мав приймати сиріт народжених у Галичині, незалежно від національності, але виховувати у католицькому дусі. Хлопці і дівчата мали здобувати освіту і фахове ремесло. Дівчат мали навчати куховарства, городництва, шиття та домашнього господарства. Окремий притулок організовувався для одиноких пристарілих. Для забезпечення притулку граф віддав більшу частину свого маєтку: дроговизьке староство, берездівецький ключ та інші володіння, всього 3 містечка та 28 сіл з 30680 га землі, будинок театру та звіринець у Львові. “Інститут” або “Заклад графа Скарбека” отримав цю нерухомість у вічне володіння. Згідно статуту ним мала управляти Надзірна рада, очолена куратором, який мав бути з родини Скарбків і за виконання своїх функцій мав право користуватися квартирами на замку та у Львові (розташована у приміщенні театру) .

 

У 1846 р. граф заложив “Фундацію пенсійну для акторів, режисерів і співаків театру графа Скарбка у Львові”, поклавши в його основу кошти, отримані від Галицького сейму, який проводив перші засідання у приміщенні театру, поки було збудовано будівлю сейму (нині головний корпус Національного Уніврситету ім.І.Франка) .

 

Граф Станіслав Скарбек помер 28.10.1848 р. у Львові і був похований на Личаківському цвинтарі. У 1888 р., коли було завершено будівництво у Закладі, його останки були ексгумовані і перенесені до каплички у Закладському лісі. Перші “дослідження” каплички почалися ще у 1939 р. В кінці 1950-х, коли по Миколаєву пройшла хвиля антирелігійних варварств, були розгромлені каплички і гробівці у Закладському лісі та на міському цвинтарі. Шукали золота. Звідки невігласам-атеїстам було знати, що граф Станіслав Скарбек золота взагалі не носив. На жаль, варварське розорення цвинтаря в пошуках скарбів триває і досі. Між тим на цвинтарі біля каплички поховані в основному службовці притулку та старці, які в ньому доживали. Серед останніх були відомі актори, режисери, люди, пов’язані з львівською культурою. Серед службовців – місцеві жителі. Напис на одному надгробку українською мовою: „Ту спочиває Іоан Клим родом зо Стільська. + 16.10.1901. Вічная Память”, а трохи нижче: „О сей хрест постарался Павло Паук з Демні”. Нікого з цих людей не хоронили у золоті. Жоден з них не заслужив на таку наругу по смерті.

 

Станіслав Скарбек у 1814 р. одружився з княжною Юзефою Яблоновською (* 1798). Шлюб був невдалим і після довгих церковних і судових розправ обоє розійшлися 1828р. Юзефа вийшла вдруге за відомого драматурга Олександра Фредра. Дітей у них не було і за заповітом Станіслава надзірну раду притулку як куратор очолив зять молодшого брата Ігнація - Кароль Яблоновський.

 

Граф Станіслав Скарбек мав симпатію. Звали її Анною, чоловік був конюшим і вони жили в Закладі. В Миколаєві у ХІХ ст. ходили чутки, що з чотирьох дочок Анни – дві були дочками графа Станіслава Скарбека. На його кошти була збудована перша камяниця у Миколаєві, яка належала Анні. Будували її також дем’янські каменотеси (нині це будинок казначейства по вул.А.Шептицького). Сама Анна, яка надовго пережила С.Скарбека у цій камяниці не жила, а тільки здавала її в оренду. Там відбувалися також міські прийоми та бали. Довший час орендарями була сім’я повітового комісара Ю.Шнайдера, дочка якого Юлія (Уляна Кравченко) описала цей період у біографічній повісті „Хризантеми”.

 

У Театральному музеї в Польщі зберігся портрет Станіслава Скарбка пензля відомого польського художника Я.Коссака за дагерротипом з 1848 р. Інший олійний портрет пензля А.Рачинського знаходиться у ЦДІА України у Львові.

 

Князь Кароль Яблоновський виявився напрочуд вдалим куратором „Інституту графа Скарбека” і в точності виконав волю покійного. Він завершив будову замку, в якому розмістилися вихованці (на фронтоні головного входу ще збереглася дата латинськими літерами – MDCCCLXV – 1865), збудував котеджі для старців та службовців поблизу нього, оранжерею, заклав сад та господарські будови і вибудував школу з майстернями в Миколаєві. Це будівництво було завершено у 1872 р., а сам Заклад було відкрито у 1875 р., коли прийняли до притулку 345 сиріт та 51 старця. Школа, організована у Миколаєві, давала по тих часах ґрунтовну середню освіту на рівні міських шкіл: 6-класна для хлопців і 4-класна для дівчат. Крім шкільного навчання хлопці опановували спеціальності столярів, кравців, шевців, бляхарів, ковалів, слюсарів, стельмахів і гончарів, а дівчата вчилися куховарити, шити та інших домашніх справ. У притулку працювало 23 вчителі та майстри, які утримувалися коштом Інституту. Допомагав князь К.Яблоновський і у завершенні будівництва кам’яної церкви св. Миколая у Миколаєві.

 

Кароль Яблоновський помер у 1885 р. Синів у нього не було і, виконуючи волю покійного Станіслава Скарбека, він відшукав представника молодшої „лєнчинської” гілки родини Скарбків. Ця гілка також оправдувала родинне прізвище і дала немало цікавих людей. Молодший син Рафала – Ян успадкував добра в Галицькій землі. Він мав одного сина Петра і дочку Малгоржату, видану за Миколу Баворовського. Син ПетраЯн брав участь у поході у Прибалтику. Він одружився із знатною шляхтянкою Глембоцькою і мав з нею сина Станіслава. Станіслав одружився з дочкою земського судді лєнчинського і успадкував його маєтки. Він мав трьох синів: Казиміра, Яна – ловчого іновроцлавського та Владислава – каштеляна конарського, який помер у 1711 р. Його син Франтишек Скарбек (+ 1749) зробив велику кар’єру, займаючи послідовно уряди хорунжого, каштеляна і воєводи лєнчинського, а також успадкувавши по обох дружинах значні маєтки на Куявах .

 

По ньому залишилося троє синів: Ян (бл.1710-1772), каштелян іновроцлавський ; Владислав (+ 1761), генерал-майор коронної армії; Войтех (+ 1759), староста тушинський, і дочка Маріанна. Від другого шлюбу з Констанцією фон Брухенталь Ян Скарбек мав також трьох синів: Євгенія, який помер молодим; Міхала, офіцера піхоти, учасника повстання під проводом Т.Костюшки, який загинув у бою з прусаками, та Каспера (1763 – до 1824). У Владислава був єдиний син Карл Євсевій, після якого залишилася тільки дочка.

 

Надзвичайно цікавою людиною був син Каспера – граф Фредерік Флоріан Скарбек (1792-1866). Відомий польський письменник і суспільний діяч, професор політичної економії Варшавського університету, автор серії політико-економічних досліджень: "Elementarne zasady gospodarstwa narodowego" („Елементарні засади народного господарства”. – Варшава, 1820), "Nauka administracyi" („Наука адміністрації”. – Варшава, 1821), "Rys nauki finansó" („Очерк науки фінансів”. – Варшава, 1824), "Dykcyonarz ekonomii politycznej" („Конспект політичної економії”, 1828) і "Theorie des richesses sociales" („Теорія науки народного господарства”. - Париж, 1830; польський переклад під заголовком "Ogolne zasady nauki gospodarstwa narodowego" - Варшава, 1859); трактат „Історія князівства Варшавського” (Варшава, 1860). Написав також повісті „Пан староста”, „Софія Прибилянка”, які користувалися в свій час широкою популярністю, а також цілий ряд інших творів, зокрема історичну повість „Тарло”. Для театру він написав 25 п'єс, з яких згодом видані були тільки 13, під заголовком „Театр Фредеріка Скарбка” (Варшава, 1847). Окремі з них були поставлені у Львові в театрі двоюрідного брата Станіслава. Частина праць Ф.Скарбка були перекладені французькою та іншими мовами. Його наукові праці та художні твори не втратили свого значення про що свідчить їх перевидання у 1928, 1936 та 1955 роках.

 

У 1828 р. Фредерік Флоріан виїхав за кордон для вивчення пенітенціарної системи (утримання у в'язницях) та системи охорони здоров’я у різних країнах Західної Європи. Після повернення займався реформуванням тюрем у Царстві Польському, яке входило до Російської імперії, ратував за систему одиночних камер. Подібно до двоюрідного брата Станіслава також займався філантропією, заснувавши у Варшаві притулок для жебраків і залишених без догляду дітей .

 

Фредерік-Флоріан мав трьох синів: Йозефа (1819 – після 1861), репресованого за участь у польському повстанні 1861 р.; Генріха Станіслава Леона (1839-1904); Владислава (1842-1855) та дочку Софію (1847 - ?). Генріха Станіслава Леона вибрав князь Кароль Яблоновський за куратора „Інституту графа Скарбека”.

 

Граф Генріх Станіслав Леон Скарбек у 1861 р. був заарештований російськими властями за спробу підбурення селян і три місяці провів у казематі модлінської фортеці. У 1863 р. він прилучився до польських повстанців (через дев’ять днів по шлюбі з Олесандрою Окецькою). Воював на Куявах, пораненим потрапив в полон і провів у тюрмі у Модліні півтора року. У 1865 р. був звільнений і осів у помісті в глухому блонському повіті, де організував аматорський театр, для якого писав музику і організовував хоровий спів. У постановці “ПімстиОлександра Фредри виступав сам в ролі Мільчка. Поряд з цим організовував на землях своїх маєтків приміські городничі товариства для мешканців Варшави та кредитні спілки. У 1882 р. він переїхав до Львова. У 1885 р. став куратором “Інституту графа Скарбека” і оселився у львівській квартирі у будинку театру. Треба сказати, що на цей час його матеріальне становище було важким і посада куратора була своєчасною. У 1889 р. граф Г.-С.-Л. Скарбек офіційно був звільнений з російського підданства і, продавши свої маєтки в Польщі, докупив нерухомість в Галичині, а також успадкував більшу частину добр „галицької лінії” родини. На той час він повністю поринув у справи культурного життя Львова та притулку. Щодо останнього то помітну роль тут відігравала його дружина Олександра, активна діячка Товариства ім. Святої Саломеї, королеви галицької, яке опікувалося вдовами і сиротами. Вона жила переважно у замку в Закладі і слідкувала за станом школи, харчуванням сиріт, сама займалася з дівчатами. Ще довго пам'ятали жителі Демні, частина яких працювала у притулку, графиню, яка знала все про кожну дитину, а найздібніших скеровувала на науку до Варшави за кошт притулку, правда перед цим „записавши поляком”, тобто у метричну книгу костьола.

 

За порадою професора Львівської консерваторії В.Вшелячиньского у 1888 р. до притулку на посаду вчителя музики було прийнято молодого вихованця консерваторії, згодом відомого українського композитора, Дениса Січинського (1865-1909). В його обов’язки входило навчання вихованців співу та гри на різних інструментах. Згодом Д.Січинський організував з вихованців духовий оркестр і у 1896-1898 рр. був його капельмейстером. „Закладський період”, який тривав десять років (1888-1898), був особливо плідним у творчому доробку композитора. Тут були написані твори, які принесли йому славу, зокрема хор a capella “Один у другого питаєм” на слова Т.Шевченка (1888), кантата „Дніпро реве” на слова Б.Грінченка (1892), марш „Сагайдачний” (1894), обробки народних пісень, фортепіанні мініатюри, „Чеська полька” та інші твори. Тут були написані перші варіанти опери „Роксолана”. Крім роботи у притулку Д.Січинський організував хор у с.Демня і записував там народні пісні.

 

Генріх Станіслав також цікавився дем’янськими каменотесами і майстрами кам’яної скульптури. Ними був збудований з тесаного каменю і оздоблений костьол у Демні. Але особливим його захопленням були роботи карпатських мосяжників (декорування намистинками бісером) і різьбярів. Він навіть спровадив до Закладу знаменитого мосяжника Марка Мегединюка (1842-1912), який також навчав вихованців притулку . Зібрання робіт карпатських майстрів і самого М.Мегединюка загинуло у закладському замку під час війни. Тоді ж загинула і велика бібліотека спеціальних праць з економіки і різних галузей сільського господарства та рільництва, яку збирали покоління Скарбків. Різноманітні експерименти з рільництва та городництва ставилися у парниковому господарстві притулку за участі вихованців. Граф спеціально запросив болгар, які навчали вирощуванню помідорів, баклажанів, солодкого перцю, різноманітних салатів. Селяни навколишніх сіл, які працювали у притулку, також навчалися передової агрокультури. „Заклад” мав і молочні ферми, і власну переробку.

 

Багато праці Генріх Станіслав вкладав у розвиток театру, підбір акторів та музичне оформлення. Варто згадати, що його стараннями були залучені до роботи в театрі і стали провідними співаками українські майстри Модест Менцинський та Соломія Крушельницька.

 

Граф Генріх Станіслав Леон Скарбек помер 2.01.1904 р. у Львові, а 5.01.1904 р. був перевезений до Закладу і похований у каплиці поруч з дядьком. В його труні також шукали золото. Розорена і викинена труна з останками його дружини Олександри Скарбек (1846-1917). Вони мали чотирьох доньок: Юзефу (1863-1864); Марію-Софію (1866 - ?); Пелагію (1872 – після 1919) – відому співачку, дипломантку Академії музичної у Болоньї, яка виступала у Варшаві, Кракові та Парижі, а під час Першої світової війни активну діячку Червоного Хреста; Софію (1878-1963) – абсольвентку курсів сільського господарства та молочарства у Голландії, яка також спричинилася до розвитку підсобного господарства притулку, та трьох синів: Фрідріха-Франтішека (1865 – після 1939), Генріха (1874-1875) і Олександра Вінсенти Яна (1874-1922).

 

Олександр був одним з видних ендецьких політиків, діячів Галицького Сейму і Рейхстагу у Відні, організатором відродження Речі Посполитої, який зіграв одну з головних ролей у активності польського опору в Галичині, зокрема у Львові, в перший період польсько-української війни 1918-1919 рр. Будучи учасником більшості польсько-українських переговорів категорично виступав проти будь-яких поступок українцям, вважаючи, що втрата Львова та Бориславського нафтового району означала би для поляків національну катастрофу. Але на Паризькій конференції обстоював ідею автономії Східної Галичини у складі Польщі, за що його нещадно критикували. Кинувши на організацію війська і преси (фінансував „Слово Польське”) значні кошти, Олександр Скарбек був змушений продати більшу частину успадкованих маєтностей. Свій дім у Львові він у 1922 р. заповів для незаможних студентів медицини польського походження („Дім Медиків ім.Олександра і Феліції Скарбків” функціонував до 1939 р.). Олександр Скарбек помер, захворівши на тиф і запалення легенів одночасно. На його похороні у Львові був присутнім і склав співчуття дружині Л.Ганкевич, який представляв українську сторону на переговорах у 1918-1919 рр. Польсько-українські стосунки завжди були далеко не однозначними .

 

Граф Фрідріх Франтішек був останнім куратором притулку і „Інституту графа Скарбека”. Це було процвітаюче капіталістичне сільськогосподарське підприємство, вартість маєтку якого у 1905 р. складала 2,7 млн. золотих ринських. У 1907 р. тут навчалося 147 хлопців та 131 дівчина. До 1912 р. в притулку отримали різні професії 674 хлопці та 424 дівчини . Більшість сиріт були українського походження, але виховували їх у дусі польського патріотизму. Тому майже всі вихованці притулку у часи польсько-української війни були в рядах польського війська. Мало змін відбулося після війни. „Інститут графа Скарбека” навіть у період післявоєнної кризи та європейської кризи 30-х років зумів вижити і забезпечив функціонування притулку. Була тільки реорганізована система освіти. Вихованці отримували початкову освіту і далі продовжували навчання у трирічній ремісничій школі, яка готувала ковалів, слюсарів, столярів, кравців, шевців, бондарів, малярів і лимарів. Притулок і школа діяли до вересня 1939 р. Фрідріх Франтішек, подібно до більшості Скарбків, був далеким від політики і цікавився сільським господарством. До кінця війни він не дожив.

 

У вересні 1939 р. з притулку вигнали всіх – і вихованців, і персонал. Дві старенькі черниці, які доглядали вихованок, не мали куди йти. Їх прийняли у Демні місцеві жителі. У замку та котеджах розмістився кавалерійський полк. Були збудовані конюшні. У кінці червня, відступаючи, кавалеристи підпалили замок, який горів кілька днів. Німці використали будови замку та містечка під табір для військовополонених. Залишився табір і після їх відступу. Військовополонені німці, які перебували у ньому, будували Миколаївський цементний завод. Після ліквідації табору будівлі передали Міністерству охорони здоров’я, яке розгорнуло у замку психіатричну лікарню, а у котеджах поселило обслуговуючий персонал. Озеро і околиці ще до середини 1960-х років служили місцем відпочинку. Коли почалося будівництво виправної усанови озеро закрили. Тепер – це велика стічна яма для каналізації лікарні та установи. Старі очисні споруди скарбківських часів діяли ще у 1980-х роках.

 

Ще одна представниця родини – дочка Єжі Скарбка, нащадка „лєнчинської” гілки роду, який втратив графський титул – Крістіна Скарбек-Гіжицка (1915-1952) була капітаном англійської розвідки „Ітеліженс сервіс” (псевдо: „Крістіна Гранвіль”, „Христина Анжеєвська”, „Пауліна Армад”, „Муха”, „Фольг”). Її діяльність в роки війни в Угорщині, Югославії, Сирії, Франції та Італії заслуговує доброго детективного роману .

 

Родина графів Скарбків належить перш за все історії і культурі польській, але діяльність окремих з них, пов’язана з Миколаєвом та його околицями, безперечно, пересікалася і мала вплив на культуру українську і вплив цей не був поганим. Вже це заслуговує на добру пам’ять, особливо сьогодні, коли ми збираємося до європейського дому.

 

Напевно, за прикладом Європи, вартувало би відновити замок та очисні споруди, вичистити озеро, відновити (що ще можливо) на цвинтарі, і використовувати цей комплекс (разом з Демнею із її унікальним цвинтарем – відкритим музеєм дем'янської кам'яної скульптури) для туризму та відпочинку, тим більше, що він при міжнародній трасі. У світі люди на таких пам'ятках заробляють непогані гроші. Правда, заважає сусідство виправного закладу, Але може настануть часи, коли не потрібно буде стільки таких закладів? Скарбки були прекрасними економістами та добрими господарями. Вони демонстрували можливості місцевої господарки. Може будемо, нарешті, чогось вчитися від свого минулого?

 

Войтович Л.

 

 

 

Boniecki A. Herbarz Polski. – T.6. – Lipsk, 1895. – S.376

 

Id., - S.376-377

 

Semkowicz W. Ród Awdańców w wiekach średnich. – Poznań, 1920. – S.251-254; Stachoń B. Polityka polska wobec Turcji I akcji antytureckiej w XV w. do utraty Kilii I Białogrodu 1484. – Lwów, 1930. – S.33, 39-46; Grygiel J. Udział rycestwa polkiego w walkach z Turkami w czasach panowania Władysława Jagiełły i Zygmunta Luksemburskiego // Zeszyt Naukowe Uniwersytetu Jagiełłońskiego. – Prace Hist. – N 102. – Kraków, 1992. – S.80-82; Sochacka A. Skarbek Jakub z Góry // Polski Słownik Biograficzny. – T.38. – Z.1/156. – S.14-15

 

Boniecki A. Herbarz Polski. – T.6. – Lipsk, 1895. – S.376-377

 

Paszkiewicz H. Połityka ruska Kazimeerza Wielkiego. – Warszawa, 1925. – S.256-260; Sikora F. Krąg rodzinny idworski Dymitra z Goraja i jego rola na Rusi // Genealogia. Kręgi zawodowie i grupy interesu w Polsce Średnniowiecznej na tle porównawczym. – Toruń, 1989. – S.55-90

 

Войтович Л. Етапи політичної історії Волині XIV-XV ст.: Державність. Васалітет. Інкорпорація // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Т.5. Історичні та філологічні розвідки, присв. 60-річчю акад.. Я.Ісаєвича. – Львів, 1998. – С.153-168; Його ж. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок ХVІ ст.). Склад, суспільна і політична роль. – Львів, 2000. – С.295-296, 345-347

 

Boniecki A. Herbarz Polski. – T.6. – Lipsk, 1895. – S.376-377

 

Львівська Державна Наукова Бібліотека ім.В.Стефаника. – Відділ рукописів. – Ф.145. Архів Яблоновських з Бурштина (включає архів Скарбків); Twardowski B. Spis rycerstwa walczącego z Janem III pod Wiedniem. - Poznań, 1883; Chowaniec C. Wyprawa Sobieskiego do Mołdawii w 1686 r. – Warszawa, 1932; Wojtasik J. Ostatnia rozprawa zbrojna z Turkami i Tatarami w r. 1698 // Studia i Materiały do Historii Wojskowości. – T.13. – Cz.2. – 1967. – S.149; Tenże. Podhajce 1698. – Warszawa, 1990. – S.91, 93, 115; Wimmer J. Wiedeń 1683. – Warszawa, 1983. – S.220; Każmierczyk A. Skarbek Krzystof // Polski Słownik Biograficzny. – T.38. – Z.1/156. – S.19-21

 

Każmierczyk A. Skarbek Władysław Józef // Polski Słownik Biograficzny. – T.38. – Z.1/156. – S.25-26

 

Litterae episcoporumm historiam Ucrainae illustrantes. – Vol.5. (1711-1740) / Ed. A.G.Velykij. – Romae, 1981; Kumor B. Skarbek Jan // Polski Słownik Biograficzny. – T.38. – Z.1/156. – S.15-17

 

Львівська Державна Наукова Бібліотека ім.В.Стефаника. – Відділ рукописів. – Ф.145. Архів Яблоновських з Бурштина (включає архів Скарбків); Łoziński W. Galiciana. – Lwów, 1872. – S.17, 19, 27; Rychlikowa I. Losy fortune magnackich w Galicji 1772-1815 // Kwartalnik Historyczny. –R.95. – 1988. – S.152; Zielińska Z. Skarbek Rafal Ludwik // Polski Słownik Biograficzny. – T.38. – Z.1/156. – S.21-22

 

Львівська Державна Наукова Бібліотека ім.В.Стефаника. – Відділ рукописів. – III 6798. – Umowa majątkowa między JJWW Ignacym i Stanisławem Skarbkami…

 

Czemeryński K. O dobrach koronnych. - Lwów, 1872. – S.145

 

Гнатів Я. Ключ розуміння (джерела духовності Миколаївщини над Дністром у XVI-XVIII ст.) // Миколаївщина. Збірник наукових статей / Відпов. ред. Л.Войтович. – Т.1. – Львів, 1998. – С.139-140

 

ЦДІА України у Львові. – Ф.146. – Оп.77. – Спр.22 (1818-1819), 23 (1833-1844)

 

Zbior dokumentów odnoszących się do teatru s. p. Stanislawa hrabiego Skarbka we Lwowie. - Lwów, 1868; Peplowski S. Teatr polski we Lwowie (1780-1881). - Lwów, 1889. – S.182-215; Lityński M. Gmach skarbkowski na tle architektury lwowskiej w pierwszej polowie XIX wieku. – Lwów, 1921; Lasocka B. Teatr Stanislawa hrabiego Skarbka // Pamiątniki Teatralne. – R.17. – 1968. – Z.2 (66). – S.145-178;

 

Prawa dla teatru polskiego we Lwowie. - Lwów, 1842

 

Wiczkowski J. Lwów, jego rozwój i stan kulturalny oraz przewodnik po mieście. - Lwów, 1907. – S.504-507; Twórcza trójka (Wojciech Bogusławski, J.N. Topór Kamiński, Stanisław Skarbek). Szkice historyczne I wspomnienia wydane z okazji 100-ej rocznicy pierwszych twórczych prac Stanisława hr. Skarbka około Teatru Narodowego we Lwowie. 1837/42 – 1937/42. Red. K.Hauer. - Lwów, 1939; Prek F.K. Czasy I ludzie. – Warszawa, 1959

 

Łopuszański T. Stanisław Skarbek i jego fundacja // “Strzecha”. – 1871. – S.390; Widman K. Stanisław Skarbek i jego fundacja // “Ognisko Domowe”. – 1885. – N 33-36; Godlewski S. Fundacja Skarbkowska w Drohowyżu. – [b.m.w.], 1889; Dokumenta i przepisy organizacyjne Fundacji Stanisława hr. Skarbka. - Lwów, 1909; Lewicki B. Fundacja Stanisława hr. Skarbka w Drohowyżu. - Lwów, 1911; Inglot S. Archiwum fundacji Stanisława hr. Skarbka // Roczniki Dziejów Spolecznych i Gospodarczych. – R.7. – 1938. – S.444-446

 

Statuta emerytury dla aktorów polskich uprzywilejowanego lwowskiego cesarsko-królewskiego teatru hr. Skarbka. - Lwów, 1856

 

Lasocka B. Skarbek Stanisław Marcin // Polski Słownik Biograficzny. – T.38. – Z.1/156. – S.23-25

 

Jabłonowski K. Mysli do zmian w Fundacji Skarbka I do urzeczywistnienia Zakladu Sierot i Ubogich w Drohowyżu. - Lwów, 1856; Jabłonowski L. Pamiętniki. - Kraków, 1963

 

Dumanowski J., Dygdala J. Ckarbek Franciczek // Polski Słownik Biograficzny. – T.38. – Z.1/156. – S.7-8

 

Dumanowski J., Dygdala J. Ckarbek Jan // Polski Słownik Biograficzny. – T.38. – Z.1/156. – S.17-19

 

Korbut G. Fryderyk Skarbek // Wiek XIX. Sto lat myśli polskiej. – Warszawa, 1907. Bardach J. Zabiegi Fryderyka Skarbka i jego project ciała opiniodawczego z 1861 roku // Przegląd Historyczny. – T.68. – 1977. – S.699-709; Kurczak J. Filozofia społeczna Fryderyka Skarbka // Acta Universyteta Lodzensis. Folia philosophica. – T.5. – Łodz, 1988. – S.157-178; Bartoszyński K. Ekonomia – historia – literature. Na marginesie twórczości Fryderyka Skarbka // “Teksty Drugie”/ - 1991. – Z.5; Tenże. Fryderyk Skarbek (1792 – 1866) // Pisarzze polskiego Oświecenia. – Warszawa, 1996. – S.886-905; Lasocka B. Neatr hrabiego Fryderika Skarbka // Dramat i teatr postanisławowski / Pod red. D.Ratajczak. – Warszawa, 1995; Bartoszyński K., Kieniewicz S. Skarbek Fryderyk Florian // Polski Słownik Biograficzny. – T.38. – Z.1/156. – S.8-13

 

Orman E. Skarbek Henryk Stanisław Leon // Polski Słownik Biograficzny. – T.38. – Z.1/156. – S.13-14

 

Skarbek-Sokołowska A. Czas udręki I czas rodości. Wspomnienia. – Warszawa, 1977

 

Пришляк Я. Денис Січинський // Пришляк Я. Видатні особистості Миколаївщини / Відпов. ред. Л.Войтович. – Миколаїв-Монреаль-Львів, 1998. – С.111

 

Пришляк Я. Марко Мегеденюк // Пришляк Я. Видатні особистості Миколаївщини. – С.85-86

 

Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. – Львів, 1998. – С.37, 41- 42, 62, 263, 272, 346; Orman E. Skarbek Aleksander Wincenty Jan // Polski Słownik Biograficzny. – T.38. – Z.1/156. – S.1-7

 

Львівська Державна Наукова Бібліотека ім.В.Стефаника. – Відділ рукописів. – Ф.105. Архів Фундації Станіслава гр.Скарбка. Szematyzm Królewstwa Galicji i Lodomeryi. – Lwów, 1914. – S.1107

 

Angler S. Krystyna Skarbek // Kronika. – 1962. – Z.1-12; Peploński A. Wywiad Polskich Sił Zbrojnych na Zachodzie. – Warszawa, 1966. – S.110, 191; Pastor Petit D. Kobieta szpieg. – Warszawa, 1975. – S.198-208; Zamojski J. Polacy w Ruchu Oporu we Francji/ 1940-1945. – Warszawa, 1975; Zbyszewski K. Sławna agentka // Dzien. Pol. i Dzen. Żolnerza. – 1975. – N 246; Białasiewicz W. Kim jesteś Christine Granvill? // Kierunki. – 1979. – N 15; Frackiewicz A. Tragiczna śmierć polskiej hrabianki – asa wywiadu brytyjskiego // Życie Warszawy. – 1993. – N 135. – Dodatek; Paszkiewicz M. Skarbek-Giżycka Kristina // Polski Słownik Biograficzny. – T.38. – Z.1/156. – S.26-2


«Матеріали статті дозволяється використати відповідно до ліцензії Creative Commons Attribution/Share-Alike»