Детальна інформація

Власник: Загадки миколаївських танків

     

ЗАГАДКИ “МИКОЛАЇВСЬКИХ” ТАНКІВ

Л.Войтович

 

            Друга світова війна залишала безліч загадок, безліч питань на які немає відповіді і безліч можливостей розгадати такі загадки, які з кожним днем зменшуються. В цих драматичних подіях, поряд з хаосом, зрадою, тупістю верхів, завжди мали місце відданість і мужність, вірність солдатській присязі та обов’язку, які не можуть не викликати захоплення. Одним з таких епізодів Другої світової війни були події 1 липня 1941 р. на площі Ринок у м.Миколаєві, які не знайшли відбитку у фронтових зведеннях, але які заслуговують на те, щоб про них знали і пам’ятали. Тим більше, що ці події віддзеркалюють хід і причини страшного і ганебного розгрому радянських танкових військ в червні-липні 1941 р., в яких самі танкісти, які до кінця виконали свій обов’язок були зовсім невинними. Крім того ці епізоди виявилися задокументованими у “Хроніці” о.В.Федусевича і були зняті на плівку фотографами з ескадрону велосипедистів розвідувального батальйону 101-ї легко-піхотної дивізії вермахту. Ці фотографії публікувалися в різних німецьких, італійських та російських збірниках, в т. ч. і відомим російським військовим істориком Олексієм Ісаєвим у збірнику “Фронтова ілюстрація. 1941. Бої на Україні” (2004), але жоден раз в підписах під цими фотографіями не було вказано, що вони зроблені у м.Миколаєві. Завдяки наполегливості ентузіастів, які досліджують місця колишніх боїв, зокрема Юрія Моргуна (Одеса), Костянтина Ковалишина (Львів), Єгора Окунева (Санкт-Петербург), Андрія Карпова та Дениса Колокольчикова (Москва), ці фотографії було надійно ідентифіковано як миколаївські і введено в науковий обіг.

Що ж відбувалося 1 липня 1941 р. на площі Ринок у м.Миколаєві? (фото 1) Поки що у нашому розпорядженні єдине писемне джерело “Хроніка парохії і міста Миколаїва над Дністром” о. Володимира Федусевича, написана весною 1945 р. на чистих листочках, вшитих в Єванлегіє Апракос, яке зберігається у миколаївській Греко-католицькій церкві св. Миколая Міррлікійського, парохом якої він був у 1921–1959 рр. Пам’ятка публікувалася двічі з моїми коментарями (в миколаївській газеті “Ленінська зоря” за 1989 р. та у першому томі збірника наукових статей “Миколаївщина” (1998).   

о.В.Федусевич записав: … на середині Ринку стояв старинний пам’ятковий залізний хрест на верху кам’яного постаменту, на котрім булла старинна напись церковно-слов’янською мовою… Простояв він до 1941 року, аж до 1 липня того року, коли німці напирали на Миколаїв, а большевики уступали, одн з большевицьких великих танків їхав через Ринок прямо на ту фігуру і за малу хвилину з гарного, огороженного плотом, пам’ятника відвічного зробилася купа грузу. Залізний хрест потрощений, обеліск, на котрому стояв хрест, повалений та вздовж наполовину знищений, так що на пек знищився. Пам’ятник перестав існувати, але за якихось три години потім гранат німецький поцілив той танк і він, розколотий надвоє, лежить і досі в полудневій стороні Ринку, напроти дому б. Вініча–Шора, жида, в якого домі містився уряд большевиків запису актів громадського стану… Той дім горів від арматних пострілів, коли я о тім дізнався, мимоволі вскочив я до того дому. Казав доколі себе ляти воду, попарив собі руки, але таки врятував метри кальні книги всіх церков, костьолів і синагог Миколаївського району. Наша парохія не втратила ні одної книги. З помочею п. Івана Криська і ще двох міщан перевіз я ті книги ручним візком до церкви св. Миколая, а звідти кожен отець парох забрав собі свої книги…  метрикальні книги, як згадав я вже вище, врятовані зостали мною 1  липня  1941, коли в Миколаїв о год. 3-ої вступили німецькі війська.

Немає жодних підстав сумніватися у правдивості записів о.Федусевича. Книги  парохій Миколаївського району, які відсутні в архіві, справді збереглися після пожежі 1 липня 1941 р. Частину з них використав у своїх дослідженнях Р.Сколоздра.     

Коментуючи ці фрагменти у першому виданні “Хроніки” В.Федусевича і черпаючи інформацію з розповідей очевидців тих подій, яких опитував знаний миколаївський краєзнавець славної пам’яті І.Табачар, я написав, що цей танк був важким радянським танком Т-35. І.Табачар дістав десь фото цього танку, зроблене, напевно, під кінець війни, коли ще залишки танку лежали на ринку. Фото було низької якості, на ньому було видно лише нижню частину машини. Вона здавалася довгою (танк Т-35 мав довжину 9720 мм). Це була спеціальна машина вагою 50 т, сконструйована для підтримки піхоти при прориві укріплених районів. Вона мала п’ять башт. В центральній 76-мм гармата і кулемет, в двох баштах 45-мм гармати і кулемет, ще в двох – по кулемету. Екіпаж машини складав 11 чоловік, в т. ч. 2 офіцери. Швидкість сягала 20 км/год, запас ходу – 120 км. Мені вдалося встановити, що батальйон таких танків (49 машин) був у складі 12-ї танкової дивізії, яка дислокувалася у Стрию. Через бездумні марші жоден з цих танків не дійшов до поля бою. Витративши свій моторесурс, вони зупинялися на дорогах. Мені здавалося, що один з танків зупинився так в Миколаєві. Вже при підготовці другого видання “Хроніки” я цей коментар викинув. На той час вже було відомо, що перед самою війною 12-а танкова дивізія отримала новенькі танки Т-34 та КВ, а всі Т-35 передала до складу 34-ї танкової дивізії, де вон були розпреділені по батальйонах важких танків 67-го та 68-го танкових полків. 34-а танкова дивізія дислокувалася у Судовій Вишні і її підрозділи протягом 22.06 – 1.07.1941  р. через район Миколаєва не проходили. Тепер всі сумніви взагалі відпали. На фотографії чітко видно танк КВ-2. (фото 2)

У російськомовному варіанті “Історії міст і сіл УРСР. Львівська обл.” написано, що чотири танки 23-го та 24-го танкових полків 12-ї танкової дивізії героїчно стримували дві доби німецький натиск на Миколаїв. Екіпажі танків загинули. Імена не встановлені (стр.433). Автори статті щось чули про танковий бій. Знали, що до війни в Стрию дислокувалася  12-а танкова дивізія. І все. Але ця танкова дивізія вже 23.06.1941  р. була спочатку передана до складу 6-ї армії, а пізніше – 4-ї армії і з 25.06 була втягнена в важкі бої на Бродівсько-Дубненському напрямку, де розгорнулася найбільша танкова битва Другої світової війни. 1.07.194 1 р. більшість машин цієї дивізії горіли під Бродами та Дубном (де загинув командир 24-го танкового полку підполковник П.І.Волков, який досі вважається пропавшим безвісті), а рештки відходили на Проскорів (нині Хмельницький). Командир дивізії генерал-майор Т.А.Мишанін загинув 28.06, піднімаючи бійців в атаку в пішому строю під Бродами. Отже прийняти інформацію авторів статті без застереження важко.

І.Табачар чув від очевидців цікаві версії. Німці приїхали в Миколаїв на велосипедах. Про це і я чув від багатьох. Ця інформація достовірна. О з-й годині дня  1.07.1941 р. в Миколаїв увійшли підрозділи 101-ї легко-піхотної дивізії. Очевидно першими були бійці розвідувального батальйону. За штатним розписом розвідувальний батальйон дивізії такого типу два велосипедні ескадрони і протитанкову роту, озброєну 37-мм гарматами. За інформацією В.Федусевича та І.Табачара танк їздив по Ринку, велосипедисти об’їхали його, зайняли позиції в будинку Вінича-Шора (ЗАГСу) і звідти кинули гранату, яка перебила гусеницю. Танк вистрелив з гармат в будинок і підпалив його. На фотографії, де танк горить з правого боку, чітко видно сліди гарматного пострілу в будинок, в якому вибиті шибки та двері. Тут інформація всіх джерел співпадає. Далі важче. Інформатори І.Табачара розповідали про двох вбитих німців, яких похоронили на площі. І про двох мертвих танкістів, один з яких застрелився, просидівши в танку досить довго. Обох танкістів поховали на цвинтарі.

З іншої фотографії чітко видно, що танк вибухнув і його частини розкидало в різні сторони. (фото 3). Тут же видно покинутий мотоцикл та штабну легкову машину (фото 4). На іншій фотографії видно танк КВ-1 біля якого лежать два танкісти. Значить танків було по меншій мірі два і один з них залишився неушкодженим. Очевидно саме про цих двох танкістів, один з яких застрелився, і розповідали очевидці І.Табачарові.

Німці з 101-ї легко-піхотної дивізії не могли підбити радянський танк КВ-2. Просто не мали чим. КВ-2 був на той час найпотужнішим танком на світі. Його передня броня товщиною 75-мм, а кормова – 60-мм не пробивалася не тільки штатними 37-мм протитанковими гарматами, які були на озброєнні вермахту, але й           88-мм зенітками, які німці використовували проти танків Т-34. 101-а легко-піхотна дивізія таких зеніток не мала. Її 37-мм гармати могли залишити тільки ледь помітні вм’ятини на броні потужного КВ.

Ярослав Николович [Я.Гнатів], який своїми очима бачив розірваний на частини танк, у своїй книзі “Коли прокидається лицар” подав іншу версію. Німці, скориставшись димовою завісою, підложили міну, на якій підірвався танк. Але і ця версія невірна. Димову авісу могли поставити лише сапери, а не розвідники. Але і в такому випадку німці не мали тоді на озброєнні мін, які могли би на частини підірвати танк КВ (дно танка теж мало броню 40-мм, більшу ніж передняя частина німецьких тогочасних танків). Крім того на фотографії чітко видно, що танк слабо горить з правого боку від сторонни площі, а не будинку, де засіли німці. Фотографії танку після вибуху не полишають сумніву, що здетонував боєкомплект (в танку КВ-2 була потужна 152,4-мм гармата МЛ-20С)  Лише вибух такого боєкомплекту міг розірвати на частини подібну надпотужну машину. (Фото 6, 7, 8).

Що ж відбувалося на площі Ринок в середині дня 1 липня 1941 р.?

Передісторія трагедії. Після книг В.Суворова [Різуна] військові історики вже не могли сховатися за міфом переваги вермахту, старих танків і іншими подібними байками. З’явилися ґрунтовні, написані на підставі джерел, праці, автори яких намагаються по справжньому зрозуміти причини страшної трагедії і знайти конкретних винуватців (Ю.Афанас’єв, В.Бешанов, С.Билікін, А.Борозняк, А.Гогун, В.Дорошенко, М.Лебедев, А.Некрич, К.Чупрун і, особливо, блискучі праці В.Данілова, Б.Соколова та М.Солоніна). Їх противники, які шукають помилки в публіцистиці В.Суворова (котрий не мав доступу до архівів), цю полеміку явно програють (А.Анатольєв, С.Ніколаєв, В.Анфілов, О.Вишлєв, М.Гареєв, Г.Городецький, С.Черкасов). Найбільш яскравий з них О.Ісаєв займає проміжну позицію.                  

Радянський Союз добре готувався до війни, створивши найпотужніші танкові війська. Правда, творця і організатора цього процесу командарма 2-го рангу І.А.Халепського (1893–1938) та його соратників розстріляли як шпигунів. Більшість конструкторів та директорів заводів було посаджено в тюрми. Тим не менше станом на 22.06.1941 р. в строю у Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА) налічувалося  25886 танків, включаючи 1225 танків Т-34 та 636 танків КВ-1 і КВ-2, тобто 1861 танк, броню якого не могли пробити німецькі танки і німецька протитанкова артилерія (танки Т-34 підбивали лише німецькі зенітки 88-мм та гармати 150-мм). Всі інші країни світу разом взяті не мали стільки танків. Станом на 22.06.1941 р. у вермахті було 6852 танки, включаючи танки серії Pz I (фактично танкетки, 5,4 т, броня 14-18-мм, озброєння – 2 кулемети 7,92-мм MG13), французькі і чеські трофейні танки.

Крім всього іншого план “Барбароса” був великою авантюрою, так як передбачав удари по різних напрямках, які розходилися і ще й розділялися прип’ятськими болотами. Німці взагалі не підозрівали про танковий потенціал СРСР, що визнав перед стратою генерал-фельдмаршал В.Кейтель, а про існування танків Т-34 та КВ довідалися безпосередньо на полі бою. Але німецький диктатор і так більше вірив у прогнози своїх придворних астрологів ніж у розрахунки фахівців свого Генерального штабу. В свою чергу і радянська розвідка явно переоцінила танкові потуги противника, що мало негативні наслідки, особливо для Південно-Західного фронту.

І все ж, незважаючи на явний авантюризм німецьких планів та незнання реального співвідношення сил, “приймаючи до уваги такі фактори як величезні складності постачання, які стояли перед німцями, нерозвиненість дорожної сітки в Росії, неочікуваний по силі опір, прорахунки стосовно російських резервів і той факт, що німці не вводили в діло більше 25 танкових дивізій, вартує відзначити, що німецький наступ між 22 червня і 6 грудня 1941 роки – найдивніше досягнення збройних сил”, як написав після війни видатний англійський танковий теоретик і історик Д.Фуллер.

Проти Південно-Західного фронту генерал-полковника М.П.Кирпоноса німці зосередили ударну 1-у танкову групу (три танкові корпуси) генерал-полковника Е. фон Клейста, в складі якої було 728 танків, з них лише 80 серії Pz IV (броня 30-50-мм, озброєння: гармата 75-мм та два 7,92-мм кулемети)  та 195 серії Pz IІІ (броня 16-40-мм, озброєння: гармата 50-мм та два 7,92-мм кулемети). Решта танків були серій Pz I та Pz IІ (відрізнялася від Pz I товщиною броні 10-30 мм та озброєнням: гармата 20-мм та кулемет 7,92-мм). Жоден з німецьких танків не міг підбити танки Т-34, не кажучи про КВ.              

            У складі Південно-Західного фронту було 10 механізованих корпусів та окремі танкові підрозділи. Всього 5826 танків, в т. ч. 1558 танків Т-34 та КВ. Крім того у військах було більше 400 гарматних бронеавтомобілів, здатних підбивати німецькі танки. Війська фронту мали ще чотири протитанкові бригади, озброєні гарматами на механічній тязі, здатними пробивати будь-який німецький танк.

Німці зосередили свої танки проти головної магістралі Луцьк–Київ. В складі інших частин вермахта на інших напрямках танків взагалі не було. Тактика німців була добре відомою з літератури. Вони її продемонстрували у Польській та Французькій кампаніях у 1939 та 1940 рр. Все це блискуче розібрав і подав у своїй книзі “Нові форми боротьби”, яка вийшла у 1940 р., комбриг Г.С.Іссерсон (невдовзі репресований). Всі ці питання детально розглядалися на нараді вищого командування РСЧА 23-31.12.1941 р.

Так само не відповідають дійсності і розповіді про повну перевагу противника у повітрі. Весь 5-й корпус люфтваффе, який підтримував группу армій “Південь”, мав у складі семи бомбардувальних і п’яти винищувальних групп з врахуванням тимчасово несправних машин станом на ранок 22.06.1941 р. 266 горизонтальних бомбардувальників (163 Ju-88 та 103 He-111) і 174 винищувачі (Me-109). З радянської сторони їм протистояло 944 бомбардувальники (без врахування застарілих ТБ-3) та 1166 винищувачів (в т. ч. 253 найновіших МиГ-3 та ЯК-1). Радянська авіація розташовувалася на 216 аеродромах, подавити які з наявними силами раптовим ударом противник не міг.

Що ж трапилося? За всіма законами військового мистецтва за будь-яких обставин у вермахту не було жодних шансів.

Люди, які приймали рішення. Після того як невдало закінчилися дилетантські спроби довести, що танки КВ-2 зовсім не мали снарядів до 152,4-мм гармат (бойові реляції з обох сторін свідчать, що вони стріляли, це підтверджує і вибух боєкомплекту у “миколаївському” танку), що гарнізони укріплених районів (УРів) не могли воювати, бо Ури не складали суцільної лінії (УРи гніздати бетонних ДОТів прикривали найбільш небезпечні і танкодоступні напрямки), не було палива (більше 60 % штабних і тилових автомобілів доїхали до Дніпра, а на захопленому паливі вермахт дійшов до Чорного моря) і т.д., почали формуватися нові стереотипи. В дослідженнях, добре відредагованій мемуаристиці (в тому числі у мемуарах командира 8-го механізованого корпусу, куди входила 12-а танкова дивізія, генерал-лейтенанта Д.І.Рябишева та його комісара бригадного комісара М.К.Попеля), а відтак у художній літературі та кінофільмах, почала переважати нова “канонічна” версія: Генштаб та Й.Сталін, не маючи правильної інформації, своєю директивою змусили механізовані корпуси атакувати противника, тоді як потрібно було зайняти оборону, дочекатися зосередження всіх сил і тоді спокійно починати контратаку. Це прекрасно розуміли і командуючий округом генерал-полковник М.П.Кирпонос, його начальник штабу генерал-лейтенант М.О.Пуркаєв та підлеглі їм командири. Але що вони могли зробити, якщо директиву Ставки контролював сталінський комісар – член військової ради корпусний комісар М.М.Вашугін, який пізніше зрозумів свою помилку і застрелився? Здавалося, що все досить логічно.

 Штаб Південно-Західного фронту, який знаходився в Тернополі і куди прибули за наказом Й.В.Сталіна начальник Генштабу генерал армії Г.К.Жуков та М.С.Хрущов, перший секретар ЦК КП(б) України,  в ніч з 22 на 23 червня отримав директиву № 3 Генерального штабу. Директива вимагала відкинути противника і повести наступ на Люблін. В Москві не мали точної інформації щодо співвідношення сил, але твердо були переконані, що перевага власних сил не менша ніж 3:1 (реальна перевага була значно більшою). Фланги фронту прикриті Карпатами (Угорщина ще не вступила у війну) та прип’ятськими болотами. Механізовані корпуси повинні були буквально розірвати 1-у танкову групу за будь-яких обставин. Наступ в напрямку Люблін робив будь-який прорив німців небезпечним і безглуздим. Більше того успіх такого удару змусив би німців знімати війська з мінського напрямку. Чи є тут підстави  звинувачувати Генштаб і Сталіна в данному випадку? Не виправдовуючи Сталіна в цілому, варто зауважити, що, принаймі стосовно Південно-Західного фронту директива була своєчасною і правильною. 

  Але штаб фронту не виконав директиви № 3. Прийняттю наказу № 03 від 23.06.1941 на контратаку противника передувала нарада в штабі фронту, перебіг якої по різному переданий її учасниками в пізніших спогадах, але центральною подією якої була сутичка між начальником штабу фронту генерал-лейтенантом М.О.Пуркаєвим та членом війської ради (комісаром) корпусним комісаром М.М.Вашугіним.

Командуючий фронтом генерал-полковник М.П.Кирпонос (12.01.1892 – 20.09.1941) під час цієї суперечки своєї позиції не виклав, але вона проявилася пізніше у згаданому наказі. М.П.Кирпонос героїчно загинув і дослідники не ризикнули його в чому-небудь звинуватити. Правда, послужний список генерала не витримує співставлення з його противником генераль-фельдмаршалом К.Р.Г. фон Рундштедтом (1875–1953). М.П.Кирпонос до 1915 р. працював лісником, був призваний в армію, але участі в боях не брав, закінчив військово-фельшерську школу і отримав чин прапорщика (1917). В Громадянську війну пройшов шлях від комбата до комполку, але в проміжку очолював ревтрибунал і у 1920 р. був комісований взагалі з армії. У 1927 р. він однак закінчив Академію ім. М,В.Фрунзе, короткий час був начальником штабу  51-ї стрілецької дивізії, а потім очолив Казанське військове училище, звідки у 1940 р. його призначили командиром 70-ї стрілецької дивізії з якою він, під вогнем фінської артилерії по занесенему снігом озеру, особисто пішов на штурм Виборгу. За це він отримав зірку Героя і почалося його сходження щаблями кар’єри. 4.02.1940 р. він отримав звання генерал-лейтенанта, а на початку 1941 р. – генерал-полковника. Командуючим Особливим Київським військовим округом його призначили 22.02.1941 р.

Сучасники по різному оцінювали фігуру Кирпоноса. Маршал К.С.Москаленко, вшановуючи пам’ять свого колишнього командира, написав у мемуарах “Він був хороброю у військовому відношенні людиною і проявив себе хоробрим і вольовим командиром…”. Кирпонос без сумніву був хороброю і чесною людиною: по льоду Виборзького озера він йшов в перших рядах. Але чи достатньо цих якостей для командування фронтом?

Характеристика маршала К.К.Рокосовського більш гостріша: “…Мене сильно здивувала його розгубленість, яка різко кидалася в очі…Складалося враження, що він або не знає ситуації, або не хоче її знати. В ці хвилини я остаточно прийшов до висновку, що не по плечу цій людині такі об’ємні, складні і відповідальні обов’язки, і горе військам, йому ввіреним”.

З цією оцінкою солідарний генерал-лейтенант М.К.Попель, тоді бригадний комісар, комісар 8-го мехкорпусу: “Безперечно смілива і рішуча людина, він ще не дозрів для такої посади. Про це ми не раз говорили спокійно, не вбачаючи тут в мирний час великої біди, забуваючи, що прикордонний округ з початком бойових дій розвернеться у фронт…“.

В мемуарах маршала І.Х.Баграмяна, тобі полковника, начальника оперативного відділу штабу фронту, проти волі самого мемуариста командуючий фронтом виглядає нервовою розгубленою людиною. Схоже, що оцінити значення удару в напрямку на Люблін йому було не під силу (ряд авторів вважають,  що такий удар готувався штабом округу задовго до війни).                                                             

Начальник штабу фронту генерал-лейтенант М.О.Пуркаев (14.08.1894 – 1.01.1953) також потрапив в армію у 1915 р. і воював в чині прапорщика. Він пережив цю трагедію і закінчив війну генералом армії (1944) на Далекому Сході. М.О.Пуркаев був спокійним і обережним полководцем, який грунтовно і всесторонньо підходив до підготовки та проведення операцій. Зрозуміло, що він виступив проти директиви, вважаючи за необхідне спочатку розібратися в цьому хаосі (штаб фронту не володів достатньою інформацією з перших хвилин війни), завершити мобілізацію та розгортання, а для цього пропонував перейти до оборони на старих рубежах. В ситуації, що склалася таке рішення було нереальним. Відступ на 200–250 км з перших днів війни ніколи б не отримав згоди Москви. Але й організувати цей відступ, не маючи чіткого управління і зв’язку, було неможливо. Відступ загалом є чи не найважчим для виконання маневром.

Зрозуміло, що з цим не міг погодитися член військової ради фронту корпусний комісар М.М.Вашугін (18.04.1900 – 28.06.1941). Це був не партійний діяч, а кадровий військовий, який пройшов з 1920 р. від комісара полкової школи до комісара фронту, закінчивши Академію ім. М.В.Фрунзе (1933) та вищі командні курси “Выстрел” (1937). Він проявив мужність під час Фінської війни. Маршал І.Конєв характеризував його як дуже спокійну і стриману Людину. Історію з Вашугіним і його самогубством різні її учасники розповідають по різному. За новою версією А.Осокіна корпусний комісар Вашугін був ліквідований органами НКВС 21–22.06.1941 р. за наказ зайняти укріплення передпілля. Але це невірно, так як останній підпис Вашугіна стоїть під наказом № 0018 від 28.06.1941 р.  І М.С.Хрущову у своїх мемуарах не було змісту підігравати брехні, краще було підчеркнути ще один злочин Сталіна який усунув розумного командира напередодні гітлерівського нападу. Скоріше всього причини самогубства Вашугіна були наслідком організаційного безладу, який він побачив під час своїх поїздок у війська, а вже потім на нього звалили провини інших.       

 Важко також сказати чому Г.К.Жуков не настояв на виконанні директиви Ставки. Рішення штабу фронту було половинчатим: розгромити Володимир-Волинське угрупування противника і відновити становище на кордоні. Завдання було цілком під силу, виходячи із реального співвідношення сил. Тим більше, що Г.К.Жуков наказав командуючому 6-ю армією генерал-лейтенантові І.М.Музиченку негайно перемістити на правий фланг армії найкраще укомплектований 4-й мехкорпус генерал-майора А.А.Власова (892 танки, в т.ч. 414 марки КВ та Т-34). [Це був той самий А.А.Власов, який пізніше в полоні очолив РОА]. Але, як виявилося, генерал-лейтенант Музиченко не виконав цього наказу, залишивши корпус для прикриття Львова, якому на той час ніхто ще не загрожував, ще й спробував видерти для себе 8-1 механізований корпус, лякаючи Кирпоноса сотнями танків, які загрожували Львову.

Рішення приймали люди, які не відповідали за своїми знаннями, досвідом і вмінням тим високим посадам, які вони займали. А за їх помилки розплачувалися тисячі і десятки тисяч людей в одностроях захисного кольору, значна частиина яких була українцями.

Що ж відбувалося в районі Миколаєва? Миколаїв знаходився в зоні 26-ї Армії генерал-лейтенанта Ф.Я.Костенка. В склад армії входили 8-й стрілецький корпус (генерал-майор М.Г.Снєгов), який прикривав Перемишль, 8-й УР (на цьому ж напрямку) 8-й механізований корпус та дві протитанкові бригади. Штаб армії знаходився в Добромилі. Штаб 8-го механізованого корпусу – у Дрогобичі, а його частини – в Стрию, Судовій Вишні,  Дрогобичі та Бориславі.

8-й механізований корпус генерал-лейтенанта Д.І.Рябишева (12-а і 34-а танкові дивізії, 7-а моторизована дивізія) мав у своєму складі за даними його колишнього  командира 932 танки, за даними інших дослідників від 858 до 899 танків [156. С.267]. В тому числі в корпусі було 100 танків Т-34, 2 танки КВ-2 та 6 танків КВ-1. Крім того було більше 211 гарматних бронеавтомобілів.

22.06.1941 р. корпус покинув місця дислокації і висунувся до кордону. При цьому 7-а механізована дивізія перейшла вечером 22 чевня через Миколаїв. В першій половині дня 23.06 через Миколаїв пройшли частиина сил 12-ї танкової дивізії. Німецька повітряна розвідка зафіксувала це переміщення маси військової техніки в бік Перемишля і командуючий 17-ю німецькою армією, яка прикривала цей напрямок силами 101-ї легко-піхотної дивізії зупинив її наступ. Сили дивізії, які перейшли Сян, повернули назад. В радянських джерелах можна прочитати, що їх вибили з Перемишля прикордонники вже 23.06. Це, мабудь, правда. Легко-піхотна дивізія була з’єднанням призначеним для дій на пересіченій танконедоступній місцевості. Через це в її складі було всього два піхотні полки і артилерійський полк зменшеного складу (по дві батареї з 4-х гармат в кожному дивізіоні). Дивізія була сформована тільки 10.12.1940 р. і встигла взяти участь на заключному етапі кампанії по окупації Югославії. Вся техніка була на кінній тязі, а для мобільності піхоти використовувалися селянські підводи та велосипеди. Може тому на цьому напрямку дивізія дивізія простояла під Перемишлем аж до ранку 27.06.1941 р. Її протистояла 99-а радянська стрілецька дивізія (у 1940 р., коли нею командував А.А.Власов, це була краща стрілецька дивізія РСЧА).

Фактично ж боїв в зоні 8-го стрілецького корпусу і 26-ї армії майже не було аж до 27.06.1941 р. Зате в зоні цієї армії відзначилися каральні органи кривавими розправами над арештованими (лише в Добромилі у соляних шахтах загинуло кілька тисяч галичан, дві тисячі – в Дрогобицькій тюрмі, 11 – біля Миколаєва у Закладському лісі і т. д.). Судячи з складу миколаївських арештантів це були кооператори, вчителі, дрібна інтелігенція, абсолютно не пов’язана ні з нацистами, ні, навіть з ОУН).      

За таких умов штаб М.П.Кирпоноса, уступаючи панічним закликам командуючого 6-ю Армією генерал-лейтенанта Музиченка, перекинула 8-й корпус північніше Львова, якому поки-що ворог не загрожував. Після безцільних маршів (війська не мали топографічних карт), використавши більшу частину моторесурсу (танки Т-34 мали запас ходу по шосе до 400 км, по пересіченій місцевості – 350; КВ – відповідно 140 і 80, після чого треба було проводити технічне обслуговування двигуна) і втративши аж 50 % машин (командування корпусу доповідало, що машини пройшли 495 км і втрати матчастини складають 50 %) з 25.06.1941 р. корпус Рябишева втягнувся у Бродівсько-Дубенську танкову битву. До 1.07.1941 р. рештки корпусу відходили на Проскурів (Хмельницький).  

 Чиї танки були в Миколаєві 1 липня?  Архіви 26-ї Армії, яка потрапила під Уманню в оточення, були знищені і не збереглися. 8-й танковий корпус воював під Бродами і Дубно. Його танків 1 липня в Миколаєві не повинно було бути. Тим більше танків КВ, невразливих для противника. У 26-й Армії інших важких танків не було. Звідки взялися “миколаївські” танки? Відповідь може бути лише одна. Танки, які з різних причин залишилися стояти на дорозі, у звітах 8-го механізованого корпусу Були віднесені до безповоротних втрат. У цих зваітах дослідники виявили багато незрозумілої “хімії”. Але люди, які сиділи в цих машинах, були віддані своєму обов’язку. Полагодивши машину чи діставши пального, вони хотіли воювати далі. Без радіозв’язку вони не могл знати, що їх полк чи дивізія воють в зоні іншої армії, тому зверталися до будь-яких командирів в зоні 26-ї армії і включалися останніми до їх частин. Хто відмовиться від таких танків? На жаль, відсутність архівів 26-ї Армії не дозволить перевірити цю версію.

Є ще один цікавий момент. На фото танка КВ-1, який залишився цілим, видно, що його гармата (КВ-1 мали  76-мм гармати Л-11) має круглий отвір з правого боку стволу (фото 9). З лівого боку отвору немає. (фото 10). Фантастично, але це сліди влучення снаряду 37-мм німецької протитанкової гармати. На танку помітні сліди від інших ворожих снарядів, розбиті права над гусенична поличка і ящик з комплектом запчастин та інструменту.

Що ж відбувалося в Миколаєві 1 липня 1941 р.? Скориставшись з помилок М.П.Кирпоноса, Ф.Я.Костенка, І.М.Музиченка та інших генералів, яких сталінські репресії висунули на опустілі незаслужені місця, генерал-фельдмаршал К.Р.Г. фон Рундштедт з генерал-полковником Е. фон Клейстом виграли найбільшу танкову битву Другої світової війни під Бродами і Дубном. Чому було не виконати наказ ставки і не атакувати Люблін? 99-а стрілецька дивізія легко би розгромила 101-у легко-піхотну дивізію вермахту, а у прорив вступив би 8-1 механізований корпус, у якого танків було більше ніж у всі групі фон Клейста. А був ще краще укомплектований новими машинами 4-й корпус А.А.Власова!

27.06.1941 р. 26-а Армія почала відступати до Дністра в напрямку на Миколаїв, куди штаб армії прибув 28.06. Відступ прикривала 99-а стрілецька дивізія. В авангарді німецького 52-го армійського корпусу на велосипедах і підводах рухалася все та ж 101-а легко-піхотна дивізія. 27.06 вона зайняла опустілий Перемишль і до кінця дня вступила у Добромиль. В авангарді дивізії рухалися розвідувальний батальйон та 229-й піхотний полк. 28.06 вони досягли міста Рудки, 29.06 ночували в Комарно. Штаб 26-ї армії переправився через Дністер і 30.06 залишив у прикритті переправи 206-й стрілецький полк 99-ї стрілецької дивізії, який ще на ранок 1 липня (за повідомленням штабу армії) займав оборону на рубежі Дроговиж–Розвадів–Верин. Отже Миколаїв було покинуто. Для прикриття залишили два (або чотири?) танки, з числа тих танків з 12-ї або ж 34-ї танкової дивізій (можливо справді з 23-го та 24-го полків), які прилучилися до 8-го стрілецького корпусу.

Заїхавши на ринкову площу міста, де оборону зайняли велосипедисти-розвідники з 101-ї легко-піхотної дивізії, танкісти прийняли бій. Можливо, що вони отримали наказ зв’язати противника на певний час, щоби дати можливість 206-у полку відійти далі. Цього ми також не дізнаємося ніколи. А тоді дві машини (якщо танків було чотири) відійшли в напрямку на Розділ–Ходорів–Галич, куди відступали штаб 26 Армії та 8-й стрілецький корпус.  Дві машини залишилися на площі. Танк КВ-2, розстрілявши дім Вінича–Шора, де загинули німецькі солдати, напевно, був підпалений власним екіпажем. На фотографії видно як вогонь доходить до люку механіка-водія, хоча всі люки закриті. (фото 11) Коли вогонь пробрався всередину – боєкомплект здетонував і танк розірвало. Зрештою в такий спосіб у червні 1941 р. загинуло більшість танків серії КВ, яких не брали німецькі снаряди. Їх підривали самі екіпажі. Чому танкісти прийняли таке рішення? Можливо справді німецька граната пошкодила ліву гусеницю  (на фотографії не видно, щоби була обірвана лента, може були пошкоджені натяжні ролики чи опорні катки) або пального явно не вистачало на відхід. Куди подівся екіпаж? Німецька позиція в домі Вініча–Шора була знищена. Чи зайняла німецька розвідка всі доми, чи підійшли до того часу підрозділи 229-го німецького піхотного полку. Це могли би розповісти очевидці. Екіпаж, якщо він не згорів в танку під час вибуху, мав певний шанс вибратися з площі Ринок. Екіпаж КВ-2 – це шість солдат, в т. ч. один офіцер. А про таку кількість вбитих ніхто не згадував. Може їх відхід прикривав танк КВ-1.

Цей танк не міг стріляти з гармати, але його чотири 7,62-мм кулемети ДТ були серйозною зброєю для німецьких піхотинців. Напевно після того, як закінчилося пальне, екіпаж попробував вийти з танка. Підірвати його вони не могли і танкісти мусили його покинути. За іронією долі танк зупинився біля таблички “Увага! Ходити по траві, псувати дерева та квіти суворо забороняється”. (фото 12) В Миколаєві на ринковій торговій площі розбили парк у 1940 р. Можливо один танкіст був вбитий при спробі покинути танк, а другий застрелився вже в машині, коли до неї підійшли німці, не бажаючи здаватися в полон. Чому їх було двоє? Якщо машина вже була напівбоєздатна, гармата не стріляла, то цілком вистачало водія і кулеметника. А може були інші причини. Може частина екіпажу приєдналася до екіпажу КВ-2 і відійшла з ними?

Бій розпочався десь біля 12-ї години 1 липня 1941 р., коли один з танків звалив пам’ятник з хрестом на площі, і тривав біля трьох годин. О третій годині в місто вступили німці з 229-го полку і кинулися фотографувати танки, особливо цілий КВ-1. Більшість з них подібних танків ще не бачили. (фото 13, 14, 15). Щоденник німецьких офіцерів з різних фронтів та генеральські реляції того часу заповнені враженнями від танків Т-34 та КВ. Це писали танкісти, а говорити про піхоту на роверах та фірах? Але кілька фотографій, особливо фотографію КВ-2, який горить, мусили зробити розвідники ще до підходу основних сил.

Дім Вініча-Шора, пошкоджений снарядом та кулеметними чергами, запалав після вибуху танку. Тому і о. В.Федусевич зміг врятувати метричні книги. На площі було багато народу, частину людей видно на фотографіях, в тому числі і молодих. Напевно, ще є живі миколаївчани, які пам’ятають ці події. Їх би варто згадати, бо з документів, навряд, чи можливо ще щось витягнути.

Попри бездарність свого командування більшість радянських воїнів чесно і героїчно виконала свій обов’язок і не їх вина у страшних розгромах 1941 року. 99-а стрілецька дивізія в складі 8-го стрілецького корпусу дійшла до Умані, де ті, хто залишався живим разом з командиром генерал-майором М.Г.Снєговим потрапили в полон. Після жахів фашистських таборів їх чекали табори радянські за начебто зраду. Генералу Снєгову повезло. В числі небагатьох генералів, які повернулися з полону (більшість було розстріляно у 1947–1950 рр.), він ще після фільтраційних таборів служив в армії у 1947–1959 рр. Генерал-лейтенант Костенко уникнув полону під Уманю, але загинув в оточенні під Харковом у 1942 р. Незрозуміло чому про цей бій булла повна мовчанка в радянські часи, коли на офіційному рівні лунало, що “ніхто не забутий і нічого не забуто”?

І останнє. Сьогодні, коли антиукраїнські сили знову почали фабрикувати “криваві злочини українських буржуазних націоналістів”, в інтернеті несподівано виповзла версія буцім-то “кляті” націоналісти вбили “бідних” танкістів, які в центрі міста ремонтували машини (кращого місця для ремонту просто не знайти), а потім підпалили сам танк. Ця версія з тої самої серії, де говорять, що 85% танків РСЧА були несправними і з відпрацьованим моторесурсом, особливо КВ та Т-34, які щойно Були привезені з заводів і встигли пройти до 5 годин пробного пробігу. З подібними версіями не варто навіть сперечатися.                             

«Матеріали статті дозволяється використати відповідно до ліцензії Creative Commons Attribution/Share-Alike»