Детальна інформація

Власник: Миколаївська фортеця

АВСТРІЙСЬКИЙ ТЕТ-ДЕ-ПОН в ОКОЛИЦЯХ МИКОЛАЄВА-ДНІСТРОВСЬКОГО. ПРАВДА і МІФИ

ВУС Олег Володимирович © ЛЬВІВ

Наприкінці літа 1914 року у мальовничих околицях маленького українського міста Миколаєва-Дністровського розгорнулася одна з найвідоміших битв І-ої Світової війни – Галич-Львівська наступальна операція російської 8-ої армії під командуванням генерала від кавалерії О.Брусилова (1853–1926) проти 2-ої австрійської армії генерала від кавалерії Е.Бем-Ермолі [1]. На Миколаїв-Дністровському напрямку росіянам протистояв австрійський 12-ий корпус під командуванням фельдмаршал-лейтенанта Г.Ф.К. фон Кевешгаза, а конкретніше 34 піхотна дивізія.

 Австрійське військове командування, чудово розуміючи стратегічне значення переправ через р. Дністер, задовго до війни приступило до інженерної підготовки даного району для відбиття ворожого нападу. За наказом австрійського Генерального штабу, у 1910 році в межах сучасного міста Миколаєва розпочалося будівництво так званого тет-де-пона – двоешелонного передмостового укріплення, основу якого складала низка наземних і підземних, довготривалих бетонованих і дерево-земляних, оборонних споруд, а саме постів передових артилерійських спостерігачів, командно-спостережних та командно-дальномірних пунктів, ескарпів, люнетів, заглиблених орудійних двориків для 8-ми гаубичних батарей, кулеметних позицій, піхотних траншей ("шанців") та загороджень з колючого дроту.

 

 Місцеві жителі стали свідками того як австрійські військові інженери, намагаючись вберегти свої війська від втрат,почали максимально використовувати таку особливість місцевого ландшафту як виходи пісковикових скель на земну поверхню. У зручних місцях в скелях австрійці вирубали численні підземні тоннелі-потерни, з’єднані між собою проходами. Одні з цих потерн служили за склади боєприпасів, речового майна та продовольства, призначення інших було дещо цікавішим. На тиловому скаті гори Тарандова (між автозаправкою та с. Тростянець) було вирубано в пісковику 7 підземних потерн (тоннелів), довжиною до 50 м, висотою до 2,5 м, шириною до 3 м, та розчищено прямокутний в плані орудійний дворик 25 х 50 м, оточений невисоким валом. За задумом австрійців, у разі, якщо противник відкривав нищівний вогонь по їхнім закритим позиціям, артилеристи в ту ж мить закочували гаубиці в потерни і чекали там до кінця артнальоту.

 Обставини склалися так, що фортеця Миколаїв-Дністровський ніколи не досягла того рівня оборонної потуги, який закладався в неї генеральним планом. За версією професора ЛНУ імені І. Франка доктора історичних наук Л. Войтовича, внаслідок блискучої роботи зовнішньої розвідки Російської імперії, військовий аташе у Відні полковник М. Марченко (1866–1932), підкупивши начальника австрійської контррозвідки полковника Альфреда Редля, вилучив плани мобілізаційного розгортання військ Австро-Угорщини на випадок війни, і в тому числі плани будівництва фортеці Миколаїв-Дністровський та інших придністровських тет-де-понів – у Галичі та Самборі [2]. Після цього будівництво капітальних фортифікаційних споруд у Миколаєві було обмежено лише підземними сховищами, основними залишилися все-таки наземні земляні укріплення, яких нараховувалося більше 20.

 

 Після того як у вересні 1914 року відгриміли запеклі бої російської 48-ої піхотної дивізії генерал-майора Л. Корнілова (1870–1917) проти 34-ої дивізії австрійців, над миколаївськими укріпленнями запанувала тиша. Військове майно, не знищене під час бойових дій , розтягли по своїх сараях місцеві жителі, а на пологих схилах Тарандової на століття залишилися зяяти чорні отвори «печер», які поступово перетворилися на місце вибірки піску та притон для місцевих пияків. Аж раптом у 90-х роках ХХ століття у галицьких ЗМІ з’явилися перші замітки про «доісторичні пам’ятки», «стародавні гроти і печери» тощо в околицях Миколаєва-Дністровського. З часом ці відомості обросли фантастичними вигадками і подробицями, що не мають жодного стосунку до реальної історії миколаївських потерн.

 Нещодавно автор особисто став свідком того як складаються новітні легенди, а точніше байки. Наприкінці травня 2009 року біля австрійських потерн на горі Тарандовій поважний сивочолий чоловік розповідав приїжджим туристам зі Львова про «язичників-семибожників», про поганське капище, що нібито існувало перед потернами, та, найцікавіше, про призначення цих тоннелів. Мовляв, у кожному з них стояло по одному ідолу, якому і вклонялися міфічні місцеві погани. Шановні краяни! Це – неправда! Хоча первісні люди мешкали в околицях Миколаїва-Дністровського задовго до Нової ери, походження «печер» з ними аж ніяк не пов’язане. І археологічні пам’ятки Стільского та Ілова так само ніяк не пов’язані з миколаївськими укріпленнями. Час створення тоннелів на Тарандовій – 1910–1913 роки. Це особливо стає зрозумілим після відвідин так званого миколаївського «ДОТу» – австрійського командно-дальномірного пункту (КДП) на в'їзді до Миколаїва від с. Тростянець. З його амбразур австрійський командир міг візуально контролювати дефіле (гірський прохід) біля г. Малявка, Миколаїв та мости через Дністер, та найголовніше, керувати вогнем розташованої на тиловому скаті Тарандової гаубичної батареї. Уламки шрапнельних стаканів австрійських гаубиць були неодноразово знайдені автором на полях між с.с. Демня і Лубяни, тобто, саме там, звідки наступали російські війська.

 Від подій І-ої Світової війни минуло майже століття. Пам’ятки військово-інженерного мистецтва Австро-Угорщини стоять нікому не потрібні, їх поступово засипає пісок та закидають пляшками любителі випити чарку на «природі». Нікому не спадає на думку провести тут археологічні розкопки і хоча б частково розчистити оборонні споруди. А жаль, тому що, як слушно зауважив професор Л. Войтович, залишки Миколаїв-Дністровського тет-де-пону могли б стати цікавим об’єктом військово-історичного туризму Львівщини, загадки якого лежать під ногами, чекаючи на майбутніх дослідників-ентузіастів.

 

Олег Вус.

13 червня 2009 р.

 

 

 [1] Львівсько-Галичська та Люблін-Холмська наступальні операції були складовою грандіозної "Городоцької битви", що охопила влітку-восени 1914 р. терени всієї Східної Галичини.

 [2] Більш докладно про це розповів доктор історичних наук Л.В. Войтович у своїй розвідці – Войтович Л. ЗАГАДКИ ФОРТЕЦІ МИКОЛАЇВ – http: // www.fortification.ru

 

 

 

http://aksakal.io.ua/s77020

http://aksakal.io.ua/album243831_1

 

Начальник Генерального штабу генерал-полковник Конрад фон Гетцендорф вирішив стримати натиск росіян в передгір’ї Карпат, спираючись на р. Дністер, змусити їх максимально втратити матеріальні і людські ресурси, щоб вони підійшли виснаженими до основної лінії оборони в Карпатах і Татрах, прохід між якими закривала першокласна фортеця Перемишль. По дністровській лінії оборони ключовими мали бути подвійні тет-де-пони (передмостові укріплення) у Галичі, Миколаєві та Самборі, з яких головна роль відводилася Миколаєву. Фортеця Миколаїв була останнім словом фортифікації початку ХХ ст. При її будівництві були застосовані останні досягнення інженерної та артилерійської техніки. Укріплялися також переправи у Жидачеві, Роздолі, допоміжні позиції намічалися у Стрию та на р.Верещиці в районі Комарна.

За задумом проектантів основою оборони Миколаєва, завданням якої було прикриття обох мостів через Дністер, мали бути вісім артилерійських батарей, оснащених важкими гаубицями Берга зразка 1899 р. (150-мм) з снарядами вагою 39 кг та дальністю стрільби 7,6 км. Ці батареї розміщалися в штольнях (потернах) на північ від міста (по шість гаубиць в батареї). На цій основній позиції було розміщено шість батарей (чотири справа від дороги на Львів і дві зліва). Штольні мали зверху отвори для стрільби, які закривалися щитами з дерну від спостерігачів з літаків, а з часом затягнулися. Друга позиція розміщалася на схилах горбів з південної частини міста, ближче до Дністра і складалася з чотирьох батарей (нині повністю знищених кар’єрами). До цієї позиції з станції Миколаїв-Дністровський навіть була підведена окрема вітка (вона була відновлена при будівництві КБК). Технічною новинкою було те, що стрільба передбачалася з повністю закритих позицій. Передові артилерійські спостерігачі розміщалися на г. Малявка та тростянецьких висотах і звідти по телефону мали передавати координати. Вперше прокладався підземний телефонний кабель. Обидві позиції було з фронту надійно прикриті польовими укріпленнями з батареями польових гаубиць 104-мм, гармат 76,5-мм та кулеметними гніздами. Про рівень цих укріплень можна судити з їх рештків, які збереглися на горбах Тарандова (між основною позицією та заправкою біля Тростянця). Там є рештки підземних казематів (для складів та лазаретів), цілі підземні галереї з залишками бетонного перекриття, рештки пів батарей та кулеметні гнізда. Подібні укріплення були напроти лінії батарей справа від дороги на Львів. Одне з них, у вигляді острівця, зарослого лісом, збереглося по дорозі на озеро, що знаходиться біля Великої Волі.

Дорога на Львів (дефіле між горбами) з обох сторін прострілювалося кулеметами та артилерією з закритих позицій. Центр управління вогнем знаходився в ДОТі (така назва збереглася в Миколаєві, хоча насправді, дане укріплення справжнім ДОТом ніколи не було).

Так само польовими укріпленнями прикривалася друга позиція. Ці укріплення на схилах горбів вище цвинтаря („шанци”) добре пам’ятає старше покоління. Кар’єр та пізніші будівництва їх повністю знищили.

Обидві лінії тет-де-пону надійно прикривалися з флангів. Польові укріплення були збудовані поблизу городища давнього Дроговижа на Стружній горі. Були використані і старі вали городища. Зі сторони Стільська та Ілова вздовж Колодниці також тягнулася низка польових укріплень. Їх також деякі археологи пізніше прийняли за укріплення Х-ХІ ст. З цього боку не було доріг, тому артилерійські позиції там не передбачалися. Практика показала, що це було помилкою.

Фортеця Миколаїв почала будуватися у 1910 р. Але в 1913 р. будівництво її зупинили. Російський військовий агент (так тоді називали військових аташе) при австрійському дворі полковник Митрофан Костянтинович Марченко (3.09.1866 – 7.07.1932), випускник Миколаївської Академії Генштабу, українець з Волині, блискучий розвідник, добре володіючий мовами, довідався про зацікавлення вродливими юнаками начальника контррозвідки австрійського генштабу полковника Альфреда Редля. Редль був галицьким німцем, мати його була українкою, він мав репутацію бездоганного служаки, але згубна пристрасть виявилася сильнішою за устремління до успіху. Марченко підіслав до Редля свого агента, замаскованого під лейтенанта-італійця з Тиролю. Російська розвідка зробила відповідні знімки і почала шантажувати полковника. Наслідник престолу ерцгерцог Франц Фердінанд не терпів гомосексуалістів. У Редля не було вибору. Він сфотографував і видав російській розвідці мобілізаційний план Австро-Угорської армії.

Російська розвідка ніколи не шкодувала своїх агентів, тим більше агентів-перекинчиків. Тепер від Редля вимагали планів фортець. Австрійці також відчули відтік інформації,

Було вирішено заарештувати Редля в Празі, але щоб не робити галасу запропонувати йому застрелитися і оголосити у пресі про смерть від інфаркту. Редль признався у всьому, написав два листи (дружині, яка одиноко жила в помісті батьків, та своєму колишньому полковому командиру), в яких пробував оправдатися, і застрелився в номері отеля. Зрозумівши, що противник має в руках австрійські плани, Конрад фон Гетцендорф вирішив внести зміни, де це було можливо. Він відмовився від ідеї активної оборони Галичини. Тепер за його задумом противник мав вдарити по пустому місцю, оборону по Дністру мала бути лише імітована . Спираючись на Карпати і Перемишль та Краків, генерал Конрад сподівався утриматися у випадку російського прориву. Тому було зупинено будівництво укріплень в Миколаєві та Галичі.

План Конрада мав зміст. Люблін-Холмська битва відволікла значні сили російського фронту. 8-а армія генерала від кавалерії Олексія Олексійовича Брусилова, спочатку вдарила по пустому місцю, а пізніше, залишивши 24-й корпус для блокади фортеці Галич, почала активно наступати на захід. Командуючий 2-ю австрійською армією генерал кавалерії Е.Бем-Ермолі відступав лівим берегом Дністра до ріки Гнилої Липи, на берегах якої розгорнулася грандіозна битва. Для прикриття дністровської лінії оборони у спішному порядку з Сербії перекодувалася група фельдмаршал-лейтенанта Германа Фрейгера Кевеша фон Кевешгаза. Але сили були надто нерівними. Проти трьох корпусів Брусилова він міг протиставити лише один 12-й корпус. Спочатку гарнізон Миколаєва складала 34-а піхотна дивізія, але до початку основних боїв залишився всього один полк. Решта підрозділів було перекинено в район Бібрки або відведено на підсилення позиції на Верещиці.

31.08.1914 р. битва на Гнилій Липі завершилася розгромом австрійців. Їх рештки спішно відступали, залишивши Львів, куди 3.09.1914 р. вступили російські війська. Одночасно 4.09.1914 р. австрійці залишили Галич. Кинувши 2-у зведену козацьку дивізію з Галича на Станіслав – Стрий, Брусілов спішно перекинув решту корпусу ближче до Львова. В авангарді корпусу рухалася 48-а піхотна дивізія. Її командиром був генерал-майор Лавр Георгійович Корнілов впертий, самовідданий, „генерал вперед”, він атакував фортецю Миколаїв по бездоріжжю з флангу через укріплення на висотах правого берегу р. Колодниці. Важкий мортирний дивізіон, приданий дивізії (152-мм мортири з дальністю стрільби 14 км) з-під Стільська відкрив вогонь по Миколаєву. Незважаючи на наявність у артилеристів добрих карт з позначенням укріплень, залпи мортир накрили не самі укріплення, а центр міста, де згоріла Ратуша. Більш ефективними були залпи польових гаубиць, які дозволили легко прорвати лінію укріплень на Колодниці. Ввечері 5.09.1914 р. Корнілов вислав козачі роз’їзди в Миколаїв, які переконали його, що з цього боку, позначені на карті укріплення відсутні. Тоді, не чекаючи підходу всієї дивізії, Корнілов в ніч на 6.09.1914 р. атакував основні укріплення і зайняв їх силами 4-ї піхотної бригади майже без втрат.

Між тим становище російської армії залишалося тривожним. Північніше Львова австрійці відчайдушно атакували в напрямку Холму. До Городка і Комарна спішно підтягувалися нові сили. Доля Галіційської кампанії все-ще висіла на волоску. Тому Брусілов поставив завдання перед 12-м корпусом зайняти миколаївські укріплення та висоти північніше Миколаєва, забезпечуючи прикриття флангу армії, яка розвернулася перед Городоцькою позицією. В подальшому Брусілов планував обійти цим корпусом Городоцьку позицію. Командував корпусом досвідчений генерал від кавалерії А.А.Цуріков. Начальником штабу у нього був генерал-майор Є.Е.Трегубов , котрий допустив страшну помилку під Миколаєвом, яка поставила на грань краху всю кампанію. Він дав себе вмовити Корнілову і дозволив останньому наступати далі в напрямку на Комарно. Коли про це довідався Брусілов, він негайно зняв з посади Трегубова і пообіцяв відправити під військово-польовий суд. Під суд Трегубов не пішов, бо все скінчилося більш-менш добре. Його відправили у 6- й Сибірський корпус на таку ж посаду, пізніше він успішно командував 6-ю піхотною дивізією.

Тим часом Конрад фон Гетцендорф запланував контрудар через Миколаїв силами 2-ї армії у фланг Львова з одночасним ударом від Белза на Львів з півночі силами 4-ї армії. 3-я армія генерала кавалерії Р. фон Брудермана мала сковувати сили противника на городоцькій позиції. Фельдмаршал-лейтенант Кевеш отримав допомогу (дві з половиною дивізії), стягнену з інших місць. Його удар прийшовся по дивізії Корнилова 12.09.1914 р. на р.Щирок. Австрійці охопили дивізію з півдня. Кинувши 26 гармат, 48-а піхотна дивізія почала безладно відступати в напрямку Миколаєва. Гнерал Цуріков так і не простив Корнілову цього кроку.

Закрити „дірку” на лівому фланзі не було чим. Контрнаступ австрійців грозив втратою Львова і зривом всіх попередніх успіхів кампанії. Між тим жителі невеликого Миколаєва також не дрімали. Менше ніж за день вони встигли перетягнути на свої подвір’я величезні запаси амуніції та продовольства, залишені австрійцями. Окремі господарі брали польові кузні та інше військове майно. Дехто взяв навіть снаряди.

Брусілов кинув до Миколаєва свої останні резерви. 12-а кавалерійська дивізія була повністю укомплектована українцями зі Слобожанщини. Основу її складали знамениті Охтирський гусарський полк та Бєлгородський уланський полк. Командував дивізією генерал-лейтенант О.М.Каледін. Він залишив в укріпленнях на Тарандові охтирських гусар, а сам повів у кінну атаку решту ескадронів при підтримці артдивізіону. Ця атака на полі під Демнею 13.09.1914 р. врятувала становище. Австрійці зупинилися на р. Щирку і не пішли далі.

Зі Стрия тим часом підходила 2-а зведена козача дивізія під командуванням генерал-майора О.О.Павлова, котра зайняла укріплення на городищі давнього Дроговижа і прикрила мости. З Ходорова по колії перекидали стрілецьку бригаду генерал-майора А.І.Денікіна. Всі майбутні вожді російської білої гвардії зібралися в Миколаєві у вересні 1914 р.

Успіхи російських військ північніше Львова та загроза оточення 4-ї армії з однієї сторони та невдача під Миколаєвом змусили Конрада фон Гетцендорфа відмовитися від подальших контратак. Він почав відведення своїх військ до Сяну, яке було успішно завершено до 16.09.1914 р Росіяни не сподівалися на такий розвиток подій і спізнилися з переслідуванням противника.

 

http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=2&t=12717

«Матеріали статті дозволяється використати відповідно до ліцензії Creative Commons Attribution/Share-Alike»