Детальна інформація

Власник: Корнило Устиянович

Корни́ло Микола́йович Устияно́вич (22 вересня 183922 липня 1903), син українського поета і письменника миколаївчанина Миколи Устияновича, внука бургомістра м. Миколаєва Леонтія Устиновича. Він був українським художником, зачинателем історичного, портретного і жанрового живопису в Галичині, поетом, драматургом, публіцистом, редактором і журналістом.       Як зазначив Микола Голубець (1891–1942) в “Історії української культури”, виданій у Львові у 1937 р., “Корнило Устиянович, що поряд із малярським пензлем з не меншим запалом орудував пером, — це справді трагічна своєю багатогранністю індивідуальність, якій рідне громадянство робило кривду за життя й не поправило її по смерті митця. Остаточно залишився Устиянович в уяві громадянства як типовий дилетант, не без таланту, але без основної освіти і внутрішньої дисципліни, розмінений на дрібні речі”. А сам  Корнило Устиянович у 40-річчя своєї творчої праці, в ювілей, на який ніхто не відгукнувся навіть серйозною статтею у пресі, з гіркотою, підводячи підсумки свого життя, писав: “Півсотні церков має мої ікони, п’ятнадцять - іконостаси, одинадцять - стінописи, у сімох залишив я, крім декоративних картин, вартісні твори мистецтва за час від 1862 р. до 1902 р. І тих 40 літ праці не принесло мені ані грошей, ані слави. Так само, як моя літературна праця не діждалася заслуженого признання. Був я і загину загальновідомим, але ніким не поважним, не любленим щиріше і дилетантом у всьому. Не захопив я нікого і так зійду зі світу, хоча бачиться мені, що так воно бути не повинно…”.

         І справді, за час, що минув відтоді, мало що змінилося. Зійшло покоління тих, які ставили Корнила Устияновича в один ряд з Франком. Більшість створеного ним невідомо нашим сучасникам. За цей час вийшли лише дві розвідки присвячені його літературній творчості[1] та малярству[2]. Зрештою ми навіть не знаємо точної дати його народження.

         Корнило Устиянович народився 1839 року літом в селі Вовкові на Львівщині, де його батько був парохом в церкві Введения Пресвятої Богородиці. Пізніше відомий український письменник Микола Устиянович, організатор Собору руських вчених у 1849 р., якого галицькі українці називали “Соловейком Русі” за пісенну, близьку до народної, чисту мову, автор “Пісні опришків” та “Верховину, світку ти наш”, обтяжений великою сім’єю, майже все життя провів на пародіях у глухих селах, марно намагаючись потрапити до родинного Миколаєва або хоча б до сусіднього Роздолу. До Миколаєва, де на пересіченні нинішніх вулиць Устияновичів і Болоня стояла дерев’яна хата Леонтія Устияновича, постійно заїжджали його внуки, щоб набратись того незвичного творчого духу, який дарувала і дарує миколаївська земля.                                                                              

Невеличке село Вовків на південь від Львова (нині у Пустомитівському районі) вперше згадано під 1398 р. У першій половині ХІХ ст. дорога зі Львова на Стрий пролягала долиною річки Зубри через Вовків, Раковець, Красів та Бродки.  Дерев`яна церква Введения Пресвятої Богородиці була збудована у 1705 р., у 1719 р. її ремонтував чи підправляв майстер Каліцинський. Церква тризрубна, одноверха. Головний вхід зроблений у вигляді портика опертого на стовпи, територія храму огороджена дерев`яним парканом з горизонтальних дощок. В цій церкві був охрещений Корнило – найстарший син поміж численного сімейства о. Миколи Устияновича. Церква ця пережила обидві світові війни.                                                Устияновичі надовго у Вовкові не затрималися. Початкову освіту Корнило здобув у селі Дуліби, в приватній школі учителя Романчука, що мав репутацію доброго педагога й вихователя. Саму школу жартома називали “академією в Дулібах”. Там вчилися  діти нечисленної національно свідомої інтелігенції, яка не спішила посилати своїх нащадків до польських та німецьких шкіл.

Отримавши добру підготовку в Дулібах біля Стрия, Корнило Устинович продовжив навчання в гімназії та реальній школі (в Бучачі й Львові). Вчився він охоче, що матеріальне становище батька спричинилося до того, що він не закінчив жодного з цих закладів. Провівши у львівській гімназії сім років, він так і не склав випускних екзаменів.                     

Пізніше, згадуючи гімназійні роки, Корнило Устиянович напише: “Під кінець моїх гімназійних студій попав я в читальні бібліотеки Оссолінських на патріотичні повісті польські, а в польській літературній часописи “Prsyjacel domowy” на декотрі цікаві для мене статті і поезії, що тикали Галицької Русі і козацтва. Теплі історичні співи за часи князів галицьких польського поета Моргенбессера визвали в моїй душі більше патріотичного чуття, ніж Зубрицького “Історія”, котру я насилу читав, а польські повісті Чайковського (Садика-паші) як: “Гетман України” і другі наповнили моє серце народною горделивостею і тугою за нашою славною, хоть нещасною минувшостею”.

Це був той період, коли польські патріоти, переживаючи невдачі польських повстань і гіркоту, пов’язану з поділом польських земель між Прусією, Австрією і Росією, знаходили причини у стосунках з козаками та українським населенням, яке їх попередники довели до козацьких війн і повстань. Історія романтизувалася і героїзувалася. У польській літературі сформувалася ціла “українська школа”, представники якої виросли на українських землях і з дитинства ввібрали український фольклор.           

У гімназії Корнило Устиянович разом з своїм другом Андріяном Підлисецьким почав писати вірші. За патріотичний вірш “Елегія над Дністром” він, навіть, був попереджений вчителем української мови. Загалом же ці перші вірші не викликали захоплення у товаришів. Ситуація була складною. Після піднесення часів “весни народів” в суспільстві наступив спад. Багато української інтелігенції перейшло у москвофільський табір і почало писати язичієм (російським суржиком) або і російською мовою. В цьому таборі опинився Я.Головацький, врешті і Микола Устинович, який відмовився від своєї чистої мови і теж перейшов на язичіє. Частина інтелігенції, вживаючи в розмові польську (так розмовляли і у сім’ї діда Леонтія Устияновича), пропонували перейти на латинку, якою користувалася вся Європа.

         Не закінчивши ні гімназії, ані реальної школи, але будучи всесторонньо обдарованим, Корнило Устиянович у 1858 р. зумів вступити до Віденської Академії мистецтв, де навчався до 1863 р. Одночасно, як госпітант він слухав у Віденському університеті лекції з римської історії Йосифа Ашбаха (1801–1885) з історії архітектури і скульптури Гартвіга Егера (1819–1872) та з історії мистецтва Ервіна Айтельбергера.              

Віденська академія мистецтв була тоді оплотом класицизму з його тягою до ідеальної краси, правильної композиції, чіткого рисунку, сильної характеристики образів та експресії. Цей напрямок репрезентували педагоги, у яких вчився Корнило Устинович: Християн Рубен (1805–1875), майстер історичного живопису, якого прославили картина “Відкриття Колумбом Америки” та фрески в Празькому Бельведері на теми чеської історії; Йозеф Фюріх (1800-1876), майстер церковного живопису (його К.Устиянович називав “реформатором церковного живопису” і намагався наслідувати); Карл Блааз (1815–1892), автор фресок у Віденському арсеналі; Карл Вурцінгер (1817–1883), автор точно розрахованих холодних монументальних композицій. Всі ці педагоги мали вплив на творчість Корнила Устияновича, якого потім нещадно критикували за схильність до академізму, особливо театрального рисунку.                                                                                        В Академії Корнило Устиянович зблизився з польським художником Артуром Гротгером (1837–1867), родом з с. Отиневичі на Жидачівщині, майбутнього майстра польського романтизму, співця польського повстання 1863–1864 рр. А. Гротгер крім академічних лекцій брав уроки у Петра Гайгера (1805–1880), для якого була характерна лірично-романтична манера.                                                                            У Відні, де сходилися представники численних “австрійських” народів, що входили до строкатої імперії Габсбургів, було багато слов’ян: українців-русинів, поляків, чехів, словаків, хорватів, сербів, словенців. В повітрі витали ідеї панславізму, які під впливом російських потуг трансформувалися в ідеї москвофілів. Корнило Устиянович познайомився з членом російського посольства - протоієреєм М. Раєвським, відомим пропагандистом панславізму, і став відвідувати його салон, який по неділях й четвергах збирав слов’янську еліту Відня. Туди приходив знаменитий знаменитий сербський поет і просвітитель Вук Караджіч (1787–1864), з яким К.Устиянович мав нагоду познайомитися. Під впливом салону Раєвського Устинович почав вивчати російську мову і захопився російською літературою, особливо поезією Олексія Хомякова (1804–1864), який пропагував панславістські ідеї. Розчарувався К.Устиянович в ідеях панславізму лише після своєї поїздки в Росію у 1867 р. Про свої захоплення і розчарування він написав пізніше, видавши досить цікаву працю “М. Ф. Раевскій и российскій панславизмъ. Споминки зъ пережитого и передуманого” (1884).                                                                                      Нагода поїхати в Росію трапилася у 1867 р. Устияновича, який не мав коштів на таку поїздку, запросив князь Володимир Олександрович Черкаський (1824–1878), тоді головний директор Урядової комісії внутрішніх і духовних справ Царства Польського. Він запропонував Устиновичу роботу по розпису церков у Холмі. Це дало можливість художникові відвідати Варшаву і Петербург, по дорозі зупинившись у Вільнюсі, де зустрівся з Яковом Головацьким, членом “Руської трійці”, який піддався захопленню москвофільством, за що був усунений з кафедри української мови і літератури Львівського університету.                                                  Крім знайомства з творами мистецтва, художник знайомився з реаліями російського життя і політики, спілкувався з галицькими москвофілами, які жили тут в еміграції. Російський деспотизм і його практика стосовно інших народів привели до повного розчарування в ідеях панславізму. Зіткнувшись у Росії безпосередньо з царським деспотизмом, побачивши “яким він є “другом” поневолених ним слов’ян, Устиянович втратив віру в щирість ідей панславізму. Він жадібно придивлявся до тамтешнього життя, намагаючись його зрозуміти. Так один небагатий чиновник на пораду К.Устияновича перейти на службу в Царство Польське, щоб заробити більшу пенсію, відповів: “В Польщу? У нас порядна людина не йде служити в Польщу. Як можна нещасний народ топтати ногами?”. “Таких людей має Росія багато і вони є гарантією її майбутності”, – записав художник.                                                   Але, порівнявши деспотичну Росію з ліберальною Австрією, К.Устиянович не захотів залишатися там, незважаючи на гарантовані замовлення, і повернувся у Галичину, чим викликав невдоволення та осуд батька, на той час переконаного москвофіла. Повернувшись з Росії, Корнило Устиянович включився в роботу заснованого у Львові товариства “Просвіта” і повністю перейшов на українську мову.

         Корнило Устиянович переживав у цей час гостру внутрішню боротьбу, пов’язану з формуванням його політичного світогляду.  “Зародок ідеї панславізму виніс я ще з дому. У мого вітця говорилося до 1860 року переважно по-польськи, хотя й отець був любимим руським поетом і виховував нас всіх в руськім патріотичним дусі. Дитиною прислухувався я, як отець читав матері Вальтер-Скотта в польськім перекладі, я слухав поезій Міцкевича і драм Коженьовського, а попри те читав і співав народні руські пісні Вацлава з Олеська, читав поезії мого вітця, співав пісні Падури, “Не згасайте ясні зорі” Шашкевича і переглядав віденського “Вістника”. В бібліотеці мого вітця найшов я також поезії чеські і учився їх на пам’ять, найшов я і “Кроледворську рукопись” і силябізував “Семейную Библиотеку”, Зубрицького “Исторію Галицько-Володимирського княжества” і повість російськую “Старый дом”,- се річи писані язиком великоруским. Додайте до того, що в школах учили нас язика церковного з виговором малоруським, то й поймите легко, що я понюхавши трохи тих язиків, а не навчивши окрім німецького, т. є. чужого- ні одного докладно, був відличним матеріалом на панславіста”.  Дружба з Артуром Гротгером та іншими польськими художниками  Андрієм Грабовським (1833–1886) та Леопольдом Лефлером (1828–1898), палкими польськими патріотами, які жили ідеями польсько-українського єднання, спрямованого проти загарбницької політики Росії, не зробили К.Устияновича полонофілом. В цьому колі К.Устиянович запізнав польського письменника Броніслава Залєського (1820–1880), який разом з Тарасом Шевченком перебував на засланні в Оренбурзькому краї і привіз власноручні етюди з аральських степів.

         Українське образотворче мистецтво нового типу у Галичині робило тільки перші крокі. Митці потребують меценатів, а меценатів, яким було потрібне українське мистецтво, у Галичині практично не було. Замовниками виступало лише церковне керівництво, яке вимагало традиційних розписів. У багатьох напрямках живопису Корнило Устинович виступав піонером. Він не тільки розписував церкви, писав портрети і пейзажі. Він виступив як творець монументальних історичних картин, перенісши цей жанр і на церковні розписи, він працював як графік-ілюстратор і карикатурист.                                                                                       У Корнила Устияновича не було можливості залишитися у Львові чи хоча б у Дрогобичі або Стрию. Батько перебував на парафії у гірському селищі Славську. Забезпечення священиків греко-католицької церкви у імперії дозволяло жити непогано (священики зовсім не залежали від зборів на своїй парафії, з яких вони собі нічого не брали, ці збори йшли у фонди допомоги вдовам і сиротам, на бурси і семінарії і ремонт та будівництво церков, до плебанії належали грунти, які здавалися в оренду або оброблялися найманими робітниками), але сім’я о. Миколи Устиновича була дуже великою. Старший з синів Корнило мусив після повернення з Відня з навчання в Академії якийсь час жити у батька в Славську на його утриманні. Тут були написані його перші картини, які принесли йому визнання.             Однією з таких картин була в Галичині картина на історичну тему “Василько Теребовельський”. У 1084 р. в колишніх хорватських землях, які після приєднання до Києва були разом з волинськими землями об’єднані в одну провінцію з центром у Володимирі, були відновлені князівства з центрами у Перемишлі, Звенигородці та Теребовлі. Їх престоли зайняли Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі, внуки найстаршого з синів Ярослава Мудрого – Володимира. Вони спиралися на підтримку місцевої еліти та сусідньої Угорщини, звідки походила їх мати Ілона. У 1097 р. на снемі князів у Любечі Київ змушений був погодитися на закріплення цих земель за Ростиславичами. Але за намовою волинського князя Давида Ігоревича великий князь Святополк Ізяславич дозволив підступно схопити  Василька Ростиславича, який вертався з Любецького снему. Слуги Давида осліпили князя. Ця трагедія було описана волинським священиком Василем і була включена Нестором Літописцем у “Повість временних літ”.                                                                            Саме цей епізод і зображений на картині Корнила Устиновича. Осліплений князь сидить у в’язниці на лежанці, а поруч нього старий монах Василь стоїть і слухає його розповідь. Постать князя випромінює волю і твердість. Біда справді не зламала Василька Ростиславича. Разом з братом Володарем вони вистояли у надзвичайно складних умовах (обоє померли у   1124 р., забезпечивши за нащадками галицькі землі). Композиція твору класична, можливо надміру статична, але вжде в цій ранній роботі Корнило Устинович продемонстрував тягу до психологічних моментів.

         Образотворче мистецтво було головним в багатогранній  творчості Корнила Устияновича. В багатьох жанрах він був першим. Так він написав близько 40 портретів. Серед них портрети Тита Реваковича, приятеля з юнацьких років (1868); композитора Порфирія Бажанського (1836–1920), автор праці “История руського церковного пения”, який записав і видав майже 4 тис. народних мелодій (“Русько-народні галицькі мелодії”);  культурного і громадського діяча Юліана Лаврівського (1821–1873), народовця, учасника Руського собору 1848–1849 рр., одного з організаторів Товариства “Руська бесіда” та його театру;  композитора Анатоля Вахнянин (1841–1903); портрети Іванни Савчинської та її дочки Анни Негребецької (1898), священика з Самбора Льва Щавинського (1898) та інші.                             Першими в Галичині були композиції К.Устияновича на історичну тему (“Василько Теребовельський”, “Шевченко на засланні”, “Літописець Нестор”, “Плач Ярославни”, “Козацька битва”, “Семен Палій, лихом недобитий” (ілюстрація до поезії Т. Г. Шевченка “Чернець”), “Скасування панщини” та ін.). Вже в картині “Іван Богун” (1872) традиції академізму відступають перед романтичним натхненням. Патріотичний романтизм А.Гротгера був характерний і для К.Устияновича. В таких традиціях виконана картина “Козацька битва” (1890): на першому плані вмирає пробитий стрілою в груди юнак, якого підтримує старший козак з булавою за поясом. Як згадував племінник художника Володимир Устиянович (стаття у  у львівському журналі “Вістник” за 1933 рік, т. III, с. 652-657), що у домі сестри Марії у с. Саджавка біля Коломиї була картина Корнила “Масакра України”, яку вивіз з собою офіцер російської армії у 1915 р. і що з нею трапилося далі невідомо (на картині в заграві пожежів було зображено козака з раною в грудях, який помирає на палі, під якою лежать вбита жінка з вбитою дитиною та інший козак, який обнімає землю мертвими руками).                            

         У 1882–1883 рр. він редагував й ілюстрував сатирично-гумористичний журнал «Зеркало» і «Нове Зеркало». Збереглися нечисленні пейзажі Устияновича («Дзвіниця», «Морський пейзаж», «Чорне море», «Кавказький пейзаж», «Скит Манявський», «Пейзаж з хрестом», «Захід сонця», «Ранок»), в яких, поруч з портретами, найсильніше відчутні традиції класицизму й академізму з нахилом до романтизму: Бойківська пара. Гуцул (1891), Гуцулка біля джерела (1891), Христос перед Пілатом (1880, Відень), Марія з Христом (1881), Літописець Нестор (1901).

            Після повернення з Академії, перебуваючи в батьківському домі в Славську, художник малював пейзажі чудових околиць Скільської верховини. Не забуває про пейзаж він і пізніше – під час мандрівки по Галичині та Буковині і навіть в часи подорожей за кордон. Про деякі з цих робіт маємо згадки в опублікованих скупих матеріалах про Устияновича. Відсутність цих робіт не дозволяє скласти ширшого уявлення про опрацювання жанру пейзажу в творчості митця, а твори, які збереглися, переважно етюдного характеру. Тому велику вартість в цьому відношенні мають фігурні композиції, в яких Устиянович пише сцени на тлі пейзажу. Ці твори, разом з відомими нам етюдами та пейзажами, дають деяке уявлення про Устияновича як пейзажиста.                                                                      Здебільшого в своїх пейзажах Устиянович не виходить за межі формальних академічних прийомів. Це відчувається на таких творах, як “Дзвіниця”, “Морський пейзаж”, “Чорне море”, “Кавказький пейзаж”, “Пейзаж з хрестом” і “Скит Манявський” (зберігаються у Львівському державному музеї українського мистецтва).                                                                                                                                    У “Морському пейзажі” художник зобразив момент перед бурею. Сірі хмари нависли над неспокійним морем, а крізь їх густу заслону, там, де прозирає голубе небо, проникає слабе світло, яке злегка роз’яснює гребені темних хвиль та скелясті гори на обрії. Дещо ближче на розбурханому морі гойдається самітній човен з двома гребцями. їх червоні одяги своїми плямами оживляють холоднуватий монотонний колорит картини, витриманий в зеленуватих і сіруватих тонах. Картина не датована, але стилістичні ознаки дають можливість віднести її до раннього періоду творчості художника.                                                                                                             Дещо яскравіший в кольоровій гамі та більш ескізно трактований “Кавказький пейзаж”. Він зображує гірський краєвид перед заходом сонця. На першому плані – ріка, по ній пливуть човни з людьми в темно-червоних одягах, а далі, на двох зелених стрімких горах, що здіймаються на тлі скелястих верхів вдалині, видніються зліва руїни, а справа - оселя з храмом. Холодний тон зелені оживлює тут ясне жовтяве небо.                                                                                                   Цікавішими є картини “Пейзаж з хрестом” та “Скит Манявський”. Вони дуже характерні для Устияновича і близькі до пейзажів у його творах історичного чи побутового змісту. Перша з них зображує типовий підгірський краєвид літом, освітлений жовтявим сяйвом призахідного сонця. Справа, край дороги, яка в’ється серед зеленої рівнини аж до села у підніжжя гір, хилиться від старості високий сірий дерев’яний хрест. Кілька людських фігур вдалині на дорозі оживлюють пусту рівнину. Цей невеликий пейзаж, в якому художник намагається передати настрій та цікавиться проблемою світла і йому підпорядковує колорит картини, має близький зв’язок з пейзажами в картинах “Гуцул” та “Козацька битва”. І тут і там м’яке трактування форми, враження простору і повітря та освітлене небо, та сама жовтява, немов прозора зелень, та відносно скупа, але тепла в своїх тонах палітра.               Одним з найбільш завершених пейзажів Устияновича є “Скит Манявський”. Устияновича, який побував по різних закутках Галичини і добре знав її давні пам’ятки мистецтва, манили своєю романтикою руїни величавого колись монастиря, який був наче символом сивої давнини. Художник вибрав момент перед заходом сонця. На тлі залісеної гори і групи темних смерек біліють зруйновані башти Скиту Манявського. Лише вузенька стежка веде до зруйнованої брами. Якимсь спокоєм віє від цих руїн, що здіймаються під погідним прозорим небом, осяяним теплими відблисками призахідного сонця. Художник по-живописному трактує природу, змальовуючи форми свобідними мазками, широкими кольоровими площинами.              В останні роки творчості Устиянович дещо збагачує колорит своїх пейзажів та інтенсивніше підкреслює світлові ефекти. Це можна помітити на картинах “Захід сонця” і “Ранок”, що знаходяться в збірці своячениці художника Л. Козакевич у Львові. Вони належать до найбільш завершених пейзажних творів митця, які нам відомі.

         Художник рідко демонстрував свої досягнення широким колам любителів образотворчого мистецтва. Вперше Корнило Устиянович виставив три картини на Господарсько-промисловій виставці в Коломиї (1881): автопортрет, Марія з Христом і Циганка. У 1898 р. з картинами “Шевченко на засланні ” та “Скит Манявський” та 5 релігійними картинами він виступив на першій виставці західноукраїнських художників у Львові, організованій Іваном Трушем. У 1900 р. на виставці в Народному домі у Львові виставив Мойсея та кілька рисунків.

Багато його картин не збереглося. У церкві у селі Вістовій біля Калуша, яку художник малював у 1891 році, між розписами на релігійні теми є зображення київських князів Володимира Великого і Ольги, а також великих розмірів композиція “Хрещення Русі”. На основі друкованих матеріалів знаємо також про невеликих розмірів картину “Плач Ярославни”, яка була в приватній збірці. Всі згадані картини, про долю яких в більшості немає поки що ніяких даних, свідчать про широту творчих задумів митця в історичній тематиці.

Рідкісна тема для художників – Мазепа й Карл на одному полотні. Шведський баталіст Густав Олаф фон Седерстрьом, якого називали «художником Карлового війська», малював їх 1879 року в Стокгольмі. Його полотно добре відоме, більшість же і не підозрюють, що український митець Корнило Устиянович у 1873 році на Тернопільщині, в маєтку фабриканта й мецената Владислава Федоровича створив полотно «Мазепа на переправі» (хто каже – через Дніпро, хто – через Дністер), яке тепер знаходиться у постійній експозиції Національного музею ім. Андрея Шептицького у Львові. Це історичне полотно збереглося дивом. Його переховували співробітники музею і вперше представили публіці вже в незалежній Україні. Відомий і етюд Устияновича «Мазепа під Бендерами». А Микола Перекотиполе, дослідник творчості письменника й живописця, згадує, що в довоєнний час у Музеї Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Львові була картина Корнила Устияновича «Мазепа і Карл XII біля вогнища».

Найбільше працював Устиянович в царині церковного малярства. У 1872 році йому трапилась нагода побувати в “золотоверхому Києві”, про який він здавна мріяв. У Київ він поїхав разом з львівським купцем Диметом, який в 1861 році привіз із Росії до Львова кілька примірників “Кобзаря” Т. Г. Шевченка. У Києві художник зупинився у Печерській Лаврі й прожив там майже два місяці, копіюючи пам’ятники давнього мистецтва та малюючи на замовлення ченців образ “Воскресения” для їх друкарні при Лаврі. Монахи Миколаївського монастиря запропонували йому посаду директора в їх рисувальній школі. Однак художник не погодився, бо це обмежило б до певної міри його особисту свободу, і вирішив повернутися до Галичини.                                                                                   Устиянович створив ікони для понад 50 церков, 15 іконостасів, 11 стінописів, 7 декоративних картин тощо, з яких помітніші: «Христос перед Пилатом» (1880) у Відні, «Мойсей» (1887) у Преображенській церкві у Львові, «Хрещення Руси», «Володимир Великий», «Свята Ольга» у церкві с. Вістова (Калущина) та ін.            В одній своїй статті про давнє мистецтво Устиянович писав: “Як наша архітектура церковна не є доціла візантійською, а вже радше нашою питоменною, народною, так і та іконопись галицько-руська не єсть – хоть і виросла на взорах Афонського монастиря – зовсім візантійською і починає визволятись із тісних форм монаших”. Далі художник доводить, що під впливом італійського мистецтва українська галицька ікона дістала більше “пластики” і “світліший колорит”, ніж від візантійського мистецтва. “О тім, – писав автор, – можна переконатись, придивляючись іконам, іконостасу в Богородчанах, на котрих вплив італійської живописі очевидний. Бачимо також по многих старих церквах так оригінально поняті і мальовані ікони, особливо ж картини церковно-історичні, що можна сміло говорити о зав’язавшихся початках, вправді дуже а дуже скромних, а все-таки початках своєї питомої народно-церковної живописі”.                                         Для цієї роботи митець сам добирав собі помічників, звичайно талановитих людей, які змогли б, крім технічної роботи, виконати за його проектами окремі композиції чи вивести орнаменти на стінах церков. Одним з таких художників, що працював разом з Устияновичем, був Степан Томасевич, родом з Микулинець, який вчився спочатку у церковного маляра Копровського в Збаражі, мабуть, художника-самоука, а пізніше в Академії красних мистецтв у Кракові. Він виявляв також інтерес до побутового та історичного жанрів.                                                                   У 1893 році обох художників (Устияновича і Томасевича), які в цей час кінчали малювання церкви в селі Бутини біля Жовкви, було притягнено до судової відповідальності за розпис “Пекло”, намальований в бутинській церкві над хорами. У пекельному казані, біля якого завзято порався український селянин, смажились грішники: польський граф Голуховський, колишній намісник Галичини, староста жовківського повіту Ляникевич та ще один шляхтич – представник австрійської адміністративної влади. Над казаном у повітрі літав упир з ковбасою і пляшкою горілки, за які польські пани купували тоді, під час виборів до сейму, голоси несвідомих селян. Збоку стояв селянин біля інших “виборчих атрибутів” – бочки з горілкою і міха з грішми, які сторожив шляхетський помічник. Композицію виконав Томасевич за ескізом Устияновича, який потім підправляв уже готовий розпис. Художників обвинувачували в тому, що вони свідомо надали картині тенденційного політичного змісту з метою антидержавної агітації і поширення пропаганди проти виборчої системи та взагалі проти польської шляхти, яка в цей час репрезентувала австрійську владу в Галичині. Цей процес відбувався протягом чотирьох днів в Краєвому карному суді у Львові в присутності численної публіки та представників преси. Завдяки вмілій обороні, обох художників було звільнено від кари. Художників тільки зобов’язали дещо змінити сцену “Пекла”, усунувши портретну схожість персонажів.                                                                                              Однією з манер, характерних для К.Устияновича як церковного живописця, було зображення в постатях портретів сучасників. Так в церкві в селі Денисові (Тернопільська область), яку художник малював у 1889–1891  роках, всі обличчя зображених постатей в іконостасі були портретами місцевих селян. В образі св. Миколи в боковому вівтарі він зобразив відомого громадського селянського діяча Степана Гарматія, члена радикальної партії, створеної І.Франком. Ця церква згоріла під час воєнного лихолітя у 1944 р.                                                                              Перші поезії К.Устияновича були написані “язичієм”, характерним для москвофілів російським суржиком. Вони почали друкуватися з 1861 р. Але після повернення з Росії, а, головне знайомства з творами Т.Шевченка та Марка Вовчка, де його  захопили “сповійна гармонія слів, незрівняна простота стилю, високогуманні ідеї тих повістей, непорочна любов до народу…”, він перейшов на українську мову. Свої твори, які вже друкувалися в Коломиї, К.Устиянович, вичитавши коректуру, зняв з друку. Тоді ж у 1870 р. він спалив майже все, надруковане і написане “язичієм”, а свою історичну драму “Ярополк” почав переробляти на живу літературну мову.                                                                      К.Устиянович глибоко і ґрунтовно вивчав українську історію. Це був період, коли ще не було праць М.Грушевського, а тільк почали з’являтися розвідки його вчителя В.Антоновича, а галицька інтелігенція черпала свої знання з досліджень М.Погодіна і його галицьких послідовників-москвофілів. К.Устиянович виступив як перший популяризатор чисто української історії у поемах “Іскоростень” (1872), “Вадим” (1874), “Святослав Хоробрий” (1875). Його поезії, також переважно історичного змісту, писані українською народною мовою з 1872 р. друкувалися у “Галичанині”, “Слові”, “Зорі”, “Правді” та “Ділі”.                                                         В “Основі” він друкував свої статті та розвідки про галицьке мистецтво.                    Плідним з огляду літературної творчості було перебування К.Устияновича в садибі одного з перших галицьких меценатів Владислава Федоровича в с.Вікно (нині Густинського р-ну на Тернопільщині). Це село було куплене у князів Любомирських українським шляхтичем Іваном Федоровичем, далеким від приском славетного козацького полковника Івана Богуна, батьком Владислава. Владислав успадкував близько 1200 га землі, яку здавав в оренду селянам, і садибу Любомирських. В селі він збудував ґуральню, де переробляв урожай пшениці, та килимарську майстерню, куди запросив відомого майстра Івана Івахіва. У 1873 році на Віденській виставці вироби вікнянських килимарів здобули загальне визнання у всій монархії Габсбургів. З майже 600 килимів роботи Івана Івахіва, кращі з яких зберігалися в колекції В.Федоровича, майже нічого не вціліло.                        

    І.Федорович збирав матеріали для написання історії українського народу. В його садибі була зібрана багата бібліотека та цінний архів. В його домі у Вікні часто бували відомий вчений і поет В.Щурат, художники М.Івасюк та І.Труш. За порадою К.Устияновича для розбору свого архіву В.Федорович запросив Івана Франка, який працював тут у 1883–1885 рр. На базі матеріалів цього архіву І.Франко написав праці “Критичний огляд до подій 1846 року, особливо в Східній Галичині”, “Земельна власність у Галичині”, “Гримайлівський ключ в році 1800”, “Лук'ян Кобилиця. Епізод з історії Гуцульщини в першій половині 19 ст.”. У Вікні він працював над великою розвідкою “Жіноча неволя в руських піснях народних”, де використав пісню “Ой, у місті Гусятині сталася причина...”, записану у вікнянських селян.                                                                                                     

Тут К.Устиянович написав кращі свої поетичні твори та драми. Тут він намалював портрет В.Федоровича, подарований пізніше львівській “Просвіті”. При допомозі В. Федоровича у Львові в 1875 році вийшов перший том літературних творів Устияновича (”Письма К. Н. Устияновича”, частина перша, що складалася з вступу і двох історичних поем “Вадим” та “Іскоростень”). У вступній статті до цієї збірки К.Устиянович сформулював основне завдання своїх своїх поем: “В сих думах старався я познакомити краян наших з мрачною старовиною, вияснити віру предків наших і в історичній правді показати минувші заглибші часи”. В поемі ”Вадим” поет показав конфлікт пришлих з Рюриком скандинавів–варягів з місцевим слов’янським лідером Вадимом Хоробрим. Цю тему він розвинув і в поемі про часи княгині Ольги (”Іскоростень”), опертій на літописну розповідь про пімсту княгині Ольги древлянам за вбивство її чоловіка князя Ігоря. Історичні моменти автор майстерно переплів з народними переказами та міфологією.                                         

Протягом двох наступних років з допомогою того ж В.Федоровича вийшли з друку ще два томи літературних творів Устияновича, куди увійшли дума “Святослав Хоробрий”, присвячена великому князеві Святославові Ігоревичу, та історичні трагедії “Олег Святославич Овруцький” і “Ярополк І  Святославич, великий князь київський” (присвячена батькові М.Устияновичу). Цей поетичний, написаний народною мовою, виклад української історії дуже точний, базується на інформації літописів і правильному розумінні духу часу і тодішніх стосунків. З точки зору сучасної історичної науки ці твори можна вважати такими, що витримали випробування часом. Гостра критика І.Франка щодо концепції К.Устияновича в історичній частині помилкова. Корнило Устиянович в цілому вірно зрозумів і показав процеси варязько-слов’янського симбіозу. Враховуючи, що на той час археологічних матеріалів майже не було, а історичні дослідження з цих питань були доволі поверховими, це свідчить про глибоке і вдумливе вивчення джерел Корнилом Устияновичем.                                                   

Більшість поезій К.Устияновича були патріотичного змісту і захоплено сприймалися галицькою інтелігенцією. На кінець 1870-х К.Устиянович заслужено вважався найбільшим галицьким поетом.    Нижче подаємо дві його поезії, які характерні для творчої манери цього автора.        

Україні

в день ювілею «Енеїди» Котляревського

Зазоріло у Полтаві, дзвін воскресний б’є, —

Із колиски рідна мова, сміючись, встає.

Будить маму... Україна глянула на світ,

Відвернулася і знову сном недужим спить.

Спить — прокинесь — в лихорадці шепне, зойкне слово

Про козацтво, про булаву — та й засне наново.

А мороз до серця тихо, тихо підступає...

— Пробудися, рідна мамо! — смерть тя обіймає.

1898

 

До рідної мови

Рости, наша мово, рости, розвивайся

У силі та славі, рости в красоту ж,

І хлопської свити не пряч, не встидайся —

Народная свита нам наче кунтуш!

Рости, рідна мово, і будь нам щитом

На вражі, на люті затруєні стріли!

Сталися, гострися і будь нам мечом

Побідним — на підлі тиранськії сили!

І генії руські тебе підіймуть

Високо на світлі престоли науки,

І слави тобі діадему сплетуть,

Булаву законів дадуть тобі в руки.

Рости ж, наша мово, ми не принесем

Тебе із-за панства у жертву нікому —

З тобою мем жити, з тобою умрем

На волі, під волі гримучим псаломом!

Самбір, 29.Х.1898

Літературні твори Устияновича в основному були присвячені часам Київської Русі. Ця тематика характерна і для його драм, на написання яких мали вплив “королівські” драми В.Шекспіра, якими К.Устиянович захоплювався. У своїх спогадах він признавався, що мав намір  створити українську “королівську драму”.              Обидві його трагедії ”Олег Святославич, князь Овруцький” та ”Ярополк І Святославич, великий князь” були виставлені в театрі ”Руської Бесіди” у Львові (1878 і 1883). В цьому театрі К.Устиянович працював деякий час сценографом. Обидві постановки мали успіх. Трагедія в шести актах про князя Ярополка Святославича, отримала першу премію “Руської бесіди”. “Пісня норманів” (“По морю, по морю…”) з цієї драми на музику А.Вахнянина користувалася популярністю. 27.11.1890 р. вийшла друга постановка “Ярополка”, здійснена Іваном Гриневецьким (1850–1889), яку І.Франко оцінив як повний провал, приписуючи причини цього провалу самому автору п’єси (“мертва п’єса… хроніка в діалогах без розвитку дії” – Твори. Т.28. – С.106).                                                                                       Між І.Франком та К.Устияновичем вже горів вогонь суперництва, про який трохи далі. К.Устиянович, слідуючи за літописами, нічого не фантазуючи, намагався подати картину князівських міжусобиць, боротьби за владу, інтриг та підступів. Звичайно, шекспірівської висоти йому не вистачало. І.Франко та інші критики закидали йому перевантаження сюжету  безліччю подій та епізодів, як, наприклад, міфологією, сперечалися з його поглядами на події, які розвиток історичної науки повністю виправдав (І.Франко та інші критики все ж схилялися до позицій антинорманізму, час показав, що вони помилялися). Але і суб’єктивна критика мусила визнати і влучну характеристику окремих персонажів, образність деяких картин, соковиті описи природи, живу народну мову, високий рівень тої ж “Пісні норманів”.                                                                                                 Все ж критика свого добилася. К.Устиянович, який працював над драмою “Богдан Хмельницький”, сам спалив свій рукопис.

Друзі запропонували К.Устияновичу постійну роботу у Львові, на що він з радістю згодився. Він з захопленням працював  редактором та автором ілюстрацій перших галицьких гумористично-сатиричних часописів “Зеркало” (1883–1885) (в якому працював також І.Франко, тоді вони ще співпрацювали і старший Корнило Устиянович захопив молодшого Івана Франка ідеєю написання циклу казок “Коли ще звірі говорили”, що останній успішно реалізував) та “Нове зеркало” (1883–1885). Ця робота обірвалася у 1884 р., коли, зіткнувшись з недоброзичливістю з боку галицької верхівки, він покинув Львів і виїхав у Відень, де, будучи вже відомим художником, отримав кілька замовлень. З Відня у 1888 р. йому вдалося здійснити давно омріяну подорож до Риму. Повернувшись, використовуючи набуту на редакторській роботі журналістську практику, він написав яскраві спогади “В Римі і Неаполі” та “З подорожі до Риму”, опубліковані в газеті “Діло” у 1888 р.                          Устиянович і далі продовжував виступати як ілюстратор та карикатурист у галицьких і буковинських часописах і газетах, регулярно також публікуючи нариси, оповідання, фейлетони та розвідки про галицьке мистецтво (”Дещо о нашій живописі церковній”, “Дещо о малюванню церков”, “Відозва до малярів церковних”). На базі зібраних фольклорних та літописних матеріалів він опублікував грунтовніші історичні розвідк про могилу князя Святослава Володимировича, вбитого з наказу брата Святополка в околицях Славська у 1015 р., коли сини св. Володимира боролися за владу по смерті батька, та наскельну фортецю Тустань.

Поема І.Франка “Мойсей” досі залишається найвеличнішим шедевром української літератури, а героїчний образ Пророка, який вивів свій народ з єгипетської неволі, – втіленням образу ідеального вождя і лідера. Дослідники сперечаються що надихнуло великого поета на цю поему: зустріч 1892 року з ідеологом і теоретиком єврейської державності Теодором Герцлем і смерть останнього у 1904 р. чи поїздка Івана Франка до Риму, де його захопила статуя Мойсея роботи Мікельанджело на гробниці папи  Юлія II.                                                         Можливо, що ці події якось відбилися на написанні цієї геніальної поеми, але поштовх до її написання І.Франко отримав в суперництві з К.Устияновичем. Дух змагання і суперництво властиве і великим людям. Властиве воно було і Франкові. Коли він виступив з своїми поезіями, Устинович вже користувався заслуженою славою.                                                                                                                     В українській культурі вперше на повну силу образ Мойсея був також озвучений Корнилом Устиновичем. Спочатку був його вірш “Мойсей”, надрукований у Львівському журналі “Зоря” 1881 року. Приїхавши до Відня у 1884 р., він розпочав писати монументальну картину “Мойсей”, яка була  закінчена у 1887 р.  Ця картина, безперечно, краще з творінь К.Устияновича. Художник зобразив Мойсея з скрижалями в руках в образі незламної волі провідника народу, готового присвятити своє життя, щоб ввести його з неволі. Зберігся ескіз до цієї картини, який зберігається у Львівському національному музеї ім. Андрея Шептицького. Інший ескіз “Гора Синай” знаходилася у приватній збірі у Радівцях на Буковині. “Мойсей” Устияновича довгий час з успіхом експонувався в залі “Народного дому” у Львові. Щоб його зберегти від знищення картину передали у Преображенську церкву у Львові, де вона зберігається і нині.                                Корнилові Устиновичу був дорогим цей образ. Він не міг не залишити його і у Миколаєві. У стінописі церкви св. Миколая Міррлікійського маємо цього ж “Мойсея”, який вражає і задаровує силою своєї експресії.                                                У 1891 р. Корнило Устинович написав поему “Мойсей”, яка була опублікована у часописі “Зоря”. Патріотична галицька інтелігенція зустріла її з захопленням.  У спогадах Б.Лепкого “Казка мойого життя” приведено суперечку батька письменника з І.Франком щодо поеми та картини К.Устияноваича у 1895 р. Батько письменника о. Сильвестр Лепкий, який сам писав художні твори і друкувався під псевдонімом Марко Мурава, захоплений поемою, почав цитувати її початок з описом безмежної безводної пустелі, якою пророк провадив свій народ: “… Мертва очам, німа для уха, Жене від себе жизні Духа”. І.Франко гаряче заперечував: “І цілого Мойсея він намалював зверху, до глибини душі тої великої людини не дістався, може, навіть, не пробував дістатися. Його цікавив рух, гест, грандецца. Люди на його образах – це не люди, лише актори.”.  “І Мойсей на образі Устияновича також?” – запитав С.Лепкий. “І Мойсей, – відповів Франко. – Подивіться, як він стоїть, як таблиці тримає, як дивиться на Вас”. Зденервований                  о. Сильвестр Лепкий запально кинув: “Ну тоді, пане докторе, напишіть краще!”. Франко сказав, що напише і виконав свою обіцянку, створивши на початку ХХ ст. свого геніального “Мойсея”. Але, хто знає, чи була б ця поема, якби не було картин і поеми К.Устияновича? І чи був би цикл Лесі Українки “Невольничі пісні”?   

У великій сім’ї Миколи Устияновича найбільш обдарованими виявилися найстарший Корнило і наймолодша Марія. Марія Бобикевич-Устиянович (1859–1942) ввійшла в історію літератури як українська письменниця-мемуаристка та близька подруга Ольги Кобилянської. Брат і сестра любили одне одного і контактували одне з одним, про що свідчать і портрети Марії та її чоловіка о. Сидора Бобикевича, і картини Корнила, які він їм дарував і дослідження Корнила Бобикевича, про свого вуйка, названого в його честь.                                                         Останні роки свого життя М.Устиянович провів на Буковині у Сучаві (нині Румунія), в цьому місті його і було поховано. Тут у 1868–1874 роках жили і Кобилянські. Як згадувала пізніше Марія Устинович-Бобикевич, "на краю містечка Сучави була при гостинці велика керниця Шипіт. За нею простора толока, а близько неї стояв домик сім'ї Кобилянських". Сама ж Ольга Кобилянська згадувала інший дім, в якому жили Устияновичі. "Се був перший правдивий руський дім, у який увійшли ми, діти, й почули, крім у рідній хаті, і деінде руську (так звали тоді українську мову) мову й руські пісні; де, так сказати б, розумілися усі й жили одним духом: малі й дорослі, старші й менші". Цей будинок знаходився в центрі Сучави поруч з монастирем св. Івана Сучавського. Микола Устинович був до 1885 р. настоятелем храму Святого Воскресіння, збудованого у 1551 р. дружиною молдовського господаря Петра Рареша сербською княжною Оленою. Тоді Сучава була столицею Молдови. Ця церква збереглася, а будинок Устиновичів був знесений уже під кінець ХХ ст., коли режим Н.Чаушеску руйнував у Румунії не лише угорські, але й українські сліди.                                                                       Корнило Устиянович був у Сучаві 31 травня 1883 р. на весіллі сестри Марії з Сидором Бобикевичем. Там на цьому весіллі в домі Устияновичів, як вважає проф. М.Чередарик, і відбулося знайомство Ольги Кобилянської з великим румунським поетом Міхаєм Емінеску.                                                                                               Марія Бобикевич-Устиянович (1859–1942) у 1905–1941 рр. з чоловіком жила в с. Саджавка на р.Пруті. Сюди до неї приїжджали Ольга Кобилянська   (1918, 1928, 1929) та Петро Франко. Там зберігалися ряд робіт Корнила Устияновича.

Село Довге, на Дрогобиччині, було останнім етапом мандрівного життя Корнила Устияновича. Тут він помер 22 липня 1903 року під час розпису місцевої церкви, так і не закінчивши своєї праці. Він довго кружляв навколо родинного Миколаєва, народився недалеко і помер недалеко.                                                            Смерть художника, поета, письменника, драматурга, публіциста, українського патріота тоді мало хто помітив. Ні тогочасна преса, ні українські товариства, не вшанували гідно його пам’ять і одиноку могилу в Довгому ніхто не відвідав.                           Художник Іван Труш, який один відгукнувся на цю сумну подію, у своїй статті про Корнила Устияновича, вміщеній в “Літературно-науковому вістнику” у 1903 році, зазначав: “Устиянович, як маляр, був досить чуткий на зміни, яким підлягало малярство в останніх часах, його талант міг був виробитись навіть під старість, без огляду на невідрадний матеріальний стан артиста, треба лиш було, як не іншої суспільності, бо бодай невеличкого товариства, яке би могло було Устияновича артистично і інтелектуально піддержати”. Аналізуючи причини, які, на його думку, не дали повністю розвинутися таланту Корнила Устияновича, І.Труш зазначив, що ними були вплив Віденської Академії “заскорузлої в класицизмі, сліпої на реальні прояви життя”, і байдужа до мистецького життя громадськість, серед якої довелося працювати Устияновичу і яка тоді ще “не доспіла до мистецької культури”.                                                                                      Доля не була щедрою для Корнила Устияновича, йому фатально не щастило. Він всюди виступав піонером, торуючи шлях для інших, більш щасливих діячів. В цілому ж, як справедливо зазначив дослідник його мистецької творчості Я.М.Нановський, творчість Устияновича почала новий період реалістичного напрямку в українському мистецтві Галичини. Він, поза сумнівами, заслужив на добру пам’ять нащадків. А миколаївська земля може гордитися таким представником славного роду Устияновичів. Сучасне суспільство цілком дозріло, щоби сприйняти і деякі його твори, які не сприймала тогочасна критика і окремі з яких могли би добре послужити для патріотичного виховання молодого покоління. Його ж історичні та мистецькі розвідки актуальні досі. Потрібні лише меценати типу Владислава Федоровича, щоби їх позбирати і видати разом з репродукціями картин, фресок, рисунків і карикатур. Тоді би можна було оцінити справжнього Корнила Устияновича. А це було би справжнім вшануванням його пам’яті поряд з встановленням на вулиці Устияновичів в Миколаєві пам’ятника Леонтію, Миколі і Корнилу, створеного талантом ще одного великого миколаївчанина Андрія Величка.

 

 

[1] Бобикевич К. Корнило Устинович // Дзвони. Львів,1938. Ч.5. С. 417–421.