Детальна інформація

Власник: Кам'яниця Скарбека

Збуду­вав цю кам’яницю  граф Станіс­лав Скарбек. Не ви­стачить газет­них шпальт, аби пе­репові­сти іс­торію цієї ле­гендар­ної осо­бисто­сті. Ві­домий меценат, засно­вник театру у Львові (тепер – Націо­нальний акаде­мічний україн­ський драма­тичний театр імені Марії Занько­вецької.), фун­датор угіддя, збудо­ваного у се­лищі Заклад, у якому красу­валися замок , ряди коте­джів, оран­жерея, сад, озеро з альтан­ками та прича­лами для чо­вників, а трохи далі – ланд­шафт­ний парк із впоряд­кова­ним цвинта­рем та капли­цею. У Демні зберег­лася ка­толи­цька церква збудо­вана з теса­ного каменю дем’янськими камено­тесами на по­чатку ХХ ст. за спри­яння графа Скар­бека.  А остан­нім життє­вим проек­том не­втом­ного графа було за­сну­вання закладу для убогих і сиріт. Скарбек заповів усе своє майно, що склада­лось з театра­льного примі­щення, трьох місте­чок і 29 сіл. Цей заклад призна­чався для 400 убогих і 600 си­ріт хри­стиян­ського вірови­знання, наро­джених у Гали­чині. Молодь тут мала не тільки вихову­ватись, але й отри­мувати реміс­ничий фах.

…Та повер­немось до бу­динку в Мико­лаєві. Його граф Скарбек звів для своєї прияте­льки Анни Мар­ковсь­кої (в той час ходили чутки, що ба­тьком при­наймні двох із чоти­рьох доньок Анни був саме Скарбек). Буду­вали кам’яницю  дем’янські ка­мено­теси. Будівля вдалась краси­вою, багатою, напе­вне тому у ній ча­сто влаш­тову­вали міські при­йоми та бали.

П’ять років, із 1870 по 1875 роки, у цьому буди­нку прожи­вала поетеса Уляна Крав­ченко (Юлія Шнай­дер). Після того, як частина дому Устия­новичів, в якому  родина Шнай­дерів прожи­вала довгий час, ро­звали­лася, вони, після зимівлі в пар­теро­вому буди­нку, оселя­ються в домі Мар­ковсь­кої.  Сім’я Шнай­дер орендує у влас­ниці три кі­мнати на дру­гому поверсі.

У авто­біогра­фічній повісті «Хри­зантеми» авто­рка за­лишила багато згадок про кам’яницю Скар­бека: її мешка­нців, побут.  Цікаво, що де­які джерела наполя­гають, що ко­ханка графа, якій  звели кам’яницю,  у ній  не прожи­вала. Тоді як Уляна Крвче­нко в назва­ній по­вісті неодно­разово згадує про життя Анни Мар­ковсь­кої саме у цьому буди­нку, і навіть дета­льно описує деталі ін­тер’єру її гос­поди. За словами Уляни Крав­ченко, Анна здавала в оре­нду пе­рший поверх та по­ловину другого (у якому, власне, й жили Шнай­дери), у другій же по­ловині другого поверху жила влас­ниця з сім’єю.

 Так писала про пані Мар­ковську Уляна Крав­ченко у повісті «Хри­зантеми»:

«Пані Мар­ковська прово­дить часто вечори в ма­миній кім­наті. Інтелі­гентна, сива пані, стру­нка ще та жвава, золо­тий ланцюг на шиї, чіпочок із фіо­летною кокар­дою…

Брат п. Марков. був тоді дирек­тором театру Скар­бека…

У кім­наті п. Марков, коли­шньої прия­тельки графа Скар­бка, ба­чила я порт­рети гарних славних жінок. Її кім­ната мальо­вана на блаки­тно. Ручні гачко­вані ро­боти покри­вали крісла, на ко­зетах розкі­шні по­душе­чки з виши­тими хрес­ти­ками, круглий стіл на одній різьб­леній нозі, на столі кошик з ово­чами з воску… На ві­кні роз­кішні квіти. Пле­кання квітів – спеціа­льність п. Мар­ков.

Пані Марков. Ула­штову­вала спіри­тичні сеанси, викли­кала духів. Завжди вичи­тувала з мо­литве­ника літа­нію до Преоб­ра­ження Госпо­днього і моли­тву за щас­ливу смерть.»

Немало згадок у повісті й про графа Станіс­лава Скар­бека.:

«Пан Мар­ковсь­кий, втаєм­ниче­ний у цілу траге­дію свого пана, звору­шений спога­дами, говорив... І пе­реді мною з’являлися дій­сні люди та пе­режи­вання їхніх сердець. Фре­дро, власник тільки одного села, і Скар­бек, ма­гнат, щедрий фунда­тор. Жінка, Софія з Яблон­ських, утекла від Скар­бка. Скар­бек збі­льшує маєток, що­денно сотні волів висилає з пасо­виськ до Олому­нця, обіцює запи­сати гарній Со­фії весь маєток, щоб тільки верну­лася до нього. Батьки Софії не го­дилися на роз­від зі Скарб­ком і на под­ружжя з Фред­ром. Щойно факт наро­дин сина Олеся приму­сив Яб­лонсь­ких згоди­тися з во­лею дочки.

Пані гра­финя «Зоня», якої красою старий офіціял пан Мар­ковсь­кий ще й тепер захоп­лю­ється, живе й досі із Фред­ром у Львові. Скар­бек до­вший час тра­тив гроші у грі в карти, будував каме­ниці в Мико­лаєві для пані М. і пані К. А було тих пань більше... На­решті (в р. 1843) записує маєток на за­клад для си­ріт. Він бу­ду­ється тепер у Дрого­вижі. Фунда­ція роз­поря­джає майном 60,000 „моргів” ріллі, жере­пів і лі­сів, що оточу­ють село Жаб’є. Вар­тість до ста мільйо­нів.

Пан Мар­ковсь­кий у той час, як ми ме­шкали в каме­ниці, умів ро­зка­зати про свого пана все щось нове. Він не бачив у нім ма­гната, але лю­дину, що по втраті дорогої особи до смерти не по­тіши­лася».

Перший поверх часто най­мали для прове­дення світсь­ких за­ходів. Там, за згад­ками поетеси, навіть прово­дили уроки танців львів­ська пані хо­реограф. На її заняття з’їжджалася діти з різних міст.  Юна Уляна з цікавістю спосте­рігає за на­сиче­ним, яскра­вим  життям. Споча­тку їй до вподоби проживати в цьому домі: світлі прос­торі кі­мнати,  в роз­поря­дженні  форте­піано, яке вона невто­мно опано­вує, ба­гато ві­льного часу для чи­тання та на­вчання, захоп­ливі зу­стрічі з панян­ками, які зав­жди по­стачали молоду поетесу цікавою літера­турою…

Та нев­довзі на пер­шому поверсі оселя­ються робіт­ники-інже­нери. Вони приї­хали з Австрії, для бу­дівниц­тва за­лізнич­ного шляху (зводили путь Львів-Лаво­чне). Після них розміщують кадет­ський корпус.  Постій­ний шум та гулянки приїж­джих зава­жали Уляні Крав­ченко. Це, вла­сне, й виму­сило її  переї­хати в інше місце.

Такі згадки залишає авторка у пові­сті «Хри­зантеми»:

«Моя кім­ната поруч залі. У моїх занят­тях знову непе­редба­чувана переш­кода на довший час. Схо­дяться майже усі ме­шканці місте­чка три рази на тиж­день і три го­дини занять. Коли є танці, нічого не можу робити, не можу працю­вати у своїй кім­наті. Серед вічної мету­шні мина­ють безпо­воро­тно змар­новані хви­лини. А коли на душі надто гірко, вихо­джу з каме­ниці блу­кати ген, поза місто. Утікаю від га­мору , годи­нами блукаю по лу­гах.

Після від’їзду чужи­нців, що пе­ребу­вали тут під час будови заліз­ниці, до нашого міста прибув кадет­ський корпус. Кадети за­йняли залю в каме­ниці п. Мар­ковсь­кої на касино. А вечо­рами знову музика і за­бави, як за пе­ребу­вання інже­нерів.

Не маю вже сили зали­ша­тися тут, де пос­тійно відбу­ва­ються вечор­ниці… Мене ни­щить туга за поваж­ними студі­ями, за систе­мати­чною працею. Меш­кати довше тут не буду! »

… На сьо­годні старий буди­нок на­гадує приста­рілу зубожілу пані: в ній хоча й вга­дується минула краса та витон­ченість, та ко­лишні розкі­шні шати перет­вори­лися на лах­міття, а зовніш­ній ви­гляд, на жаль,  справ­ляє до­волі гнітюче вра­ження. Так і кам’яниця: по­первах помпе­зна ліп­нина буди­нку з часом осипа­лася,  немов би хво­робли­вими ерозі­ями вкрився фасад , колір його вицвів. Від колиш­ньої пишно­сті за­лиши­лись лиш тьмяні згадки.  Колись буди­нок жив яскра­вим життям, зараз же він не удостоєний навіть меморіальної дошки ані фунда­тору Скар­беку, ані славе­тній  Уляні Крав­ченко…

 

«Матеріали статті дозволяється використати відповідно до ліцензії Creative Commons Attribution/Share-Alike»