Детальна інформація

Власник: Іван Табачар

Іван Табачар (1947-2003)

Іван Табачар походив з Болоні аж під цвинтарем. Уважався за великого оригінала, а в очах багатьох – за недоумка. З часом став колекціонером україніки: старих українських паперових грошей, монет, книг тощо. Після закінчення середньої школи кілька років намагався вступити на географічний факультет Львівського університету. Кожного разу втсупні екзамени з усних предметів здавав на відмінно, натомість з української мови отримував тверду двійку. Річ у тому, що Іван вперто тримався концепції, висловлені Маркіяном Шашкевичем і його друзями з «Руської трійці»: «Пиши так, як чуєш». Оскільки Іван чув не зовсім те, що чула сучасна українська граматика, той результат у сенсі оцінки був відповідний. Іван продовжував уперто триматися цієї концепції, а серед тодішніх викладачів, які приймали вступні екзамени, не знайшлося людини, яка би його розуміла. Отож Іван став філософом, а за взірець, гідний до наслідування, обрав собі Сковороду. Детально вивчивши його твори і біографію, Іван вирішив пройтися маршрутами, якими колись мандрував його кумир.

Якось миколаївський водій дальнобійник, повертаючись із Києва додому, побачив на шосе Табачара, який чимчикував обочиною.

- Куди ноги несуть, Іване? – запитав, пригальмувавши.

- Додому.

- Сідай, підкину, - запропонував водій.

- Дякую! Я волію пішки. Тут недалеко.

До Миколаєва залишалось добрих двісті кілометрів.

У мандрівках займався вивченням фауни і флори, спостерігав за явищами природи у різних регіонах, досліджував життя тощо. Зокрема коли йшов з Миколаєва до Одеси, на узбіччях дороги від рідного міста до кінцевого пункту призначення нарахував 568 псів і 675 котів, які загинули під колесами автотранспорту. З настанням темряви завертав у придорожню лісосмугу або гайок, підбирав більшу гіляку і примощувався біля неї на сон.

Іванові мандри закінчилися на кордоні з Угорщиною, куди колись ходив Сковорода, аби запізнатися з науками у Будапештському університеті. Прикордонники схопили мандрівного філософа – дарма, що той пояснював свою мету –і посадили до буцегарні. Це тобі не царська Росія, при якій якийсь Сковорода міг вештатися туди-сюди через державні кордони. Тут залізна завіса! Іван посидів кілька тижнів у прикордонній цюпі, поки енкаведисти ідентифікували його особу . судити не стали, а відпарвили додому – мовляв, розбирайтесь із ним самі. Тут йому порекомендували не бити байдики, а йти на роботу, бо посадять надовго за «тунеядство» і відправлять на хімію.

Для Івана знайшлась робота у Григорія Цьвочковича на хлібопекарні. На другому поверсі пекарні був балкон, який виходив на парк, що в центрі міста. Колись із цього балкона славетний маляр Петро Холодний малював миколаївський ярмарок та різні типажі. Посередині парку стояв стовп, на ньому висів гучномовець, який називали баняком і який голосно віщав про чергові здобутки  у справі побудови світлого майбутнього майже н аціле місто  з шостої години ранку і до дванадцятої ночі.  Десь під той час у тодішній державі запровадили облвязкову виробничу гімнастику, і рівно об одинадцятій годині дня  баняк урочисто проголошував:

- Вніманіє! Начинаєм проізводствєнную гімнастіку!

Іван, як законослухняний громадянин, виходив на балкон і п'ятнадцять хвилин робив впарви під акомпонімент музики і спортивних команд, що линули з баняка. ціле місто збиралось під балконом хлібопекарні подивитися, як Табачар робить виробничу гімнастику. Оскільки з кожним днем натовп під балконом збільшувався, прийшла міліція і заарештувала Івана на п’ятнадцять діб за порушення громадського спокою.

Вийшовши з криміналу, Іван довідався, що Цьвочкович, аби не мати проблем, звільнив його з роботи. Довелося шукати іншу. Пішов у якусь організацію землекопом. Справно копав ями,  аж поки не настало свято трудящих всього світу – Перше травня. Іван цілком щиро і слушно подумав, що на парад трудящі всього світу мають приходити, демонструючи свої знаряддя праці. Отож, причепурившись, причесавши велику руду бороду, одягнувшись по-святковому – у чисті  шорти і вишивану сорочку – і причепивши до свого знаряддя праці, тобто лопати, дві кольорові повітряні кульки, одна з яких кольором нагадувала небесну блакить, а друга – спілу колосисту пшеницю, вийшов а святкову дефіляду.  Маршируючи попри трибуну з районним начальством, він радісно махав лопатою з кульками. Одним словом, поводив себе як зразковий демонстрант. Та святковий астрій у Івана тривав недовго – як тільки но він пройшов повз трибуну і одійшов віід неї кілька метрів, на нього накинулась міліція, скрутила, відвела до криміналу і замкнула на чергових п'ятнадцять діб – знову ж таки за порушення громадського спокою.

Наближалась «перестройка», уже за «тунеядство» не садили д окриміналу, тож Іван наймався працювати на приватних будовах, бо цілий Миколаїв використовував «перестройку»  для перебудови хат, перетворившись на будівельний майданчик. Згодом пішов працювати на міський цвинтар, який привів до належного вигляду, зокрема реставрував і підновив пам’ятки місцевої історії (пам’ятник Січових стрільцям, які загинули в часі українсько-польської війни, батькові поета Миколи Устияновича Леонтію, його синові Івану, іншим поважним бургомістрам містечка). Водночас вирощував у саду і на городі різноманітні фрукти та овочі, які збував на Галицькому ринку у Львові. Як родовитий копач, мав винятковий хист до торгівлі. Змайстрував собі табличку, на якій написав: «Тут продаються найкращі у світі яблука з Миколаєва над дністром! Яблука називаються «Галицька зоря».

Львівяни за годину розкуповували товар, а Іван зекономлений час проводив у історичному архіві, де розшукував невідомі йому історичні факти про рідне місто.

Поставив собі завдання прожити сто двадцять літ, і свій спосіб життя підпорядкував цій меті. Однак небесні сили мали щодо Івана інші плани і забрали його до себе, не давши йому прожити й половини задуманого терміну, бо, як кажуть у народі, людина планує, а Бог децидує…

 

«Матеріали статті дозволяється використати відповідно до ліцензії Creative Commons Attribution/Share-Alike»

 

Ярослав Гнатів